«Ми – українці у першу чергу, а потім вимушено переселені особи», - визнають люди, що переїхали зі сходу і Криму жити до нас, або “Чому влада нас не чує?”

Кабінет. Стіл, стілець і відвідувачка з невеликими, але вкрай наляканими очима. Мова її швидка, схвильована. Говорила про те, що уривається терпець. Говорила російською. Слухаючи її розповідь, розумію, що переді мною одна з тисяч українок, долі яких кинуто у вир військових дій на сході країни. Слухаєш і ніяковієш від того, що мав би знати, як допомогти цій молодій, але вже такій зневіреній жінці.
-Шановний Миколо Володимировичу, у мене на прийомі…
-Нічого страшного – зараз розберемося і допоможемо. Я задзвоню вам за кілька хвилин.
За півгодини на другому кінці зв’язку чоловічий голос пояснив, що нічого страшного не сталося: відбулися деякі зміни в чинному порядку реєстрації осіб, що переїхали із зони бойових дій і окупованих територій.
Більшість людей, яких прямо, а не опосередковано не торкнулася боротьба за «руський мир», бо вони не живуть на цих територіях, навіть наближено не уявляють, що ж насправді відбувається з життям тамтешніх українців. Одна справа – організувати будь-яку допомогу для відправки постраждалим, і зовсім інше – взяти все, що можна помістити в дорожню сумку, і їхати подалі, щоб вберегти дароване Богом життя і спокій. Одна справа – знати про це, й інша – проживати це.
Відвідувачка – людина з болем і страхом у душі, ситий і розумний посадовець, що вважає: нічого страшного не сталося. За ким правда життя?
Речі, автобус – і Міжнародний інститут регіональної преси та інформації у Львові. Продакшн-тренінг із проблем ВПО (внутрішньо переміщених осіб), переселенців. За ким правда життя?

Перезавантаження інформації
Дивимось карту України і відзначаємо олівцем територію, де знаходиться анексований Крим, окупована частина Луганської і Донецької областей. Якщо площа України становить 603 тисячі кв.км, то окреслена територія відповідно 26 тисяч і 500 кв.км, а це в межах 4 відсотків усієї української землі. На цих землях проживало 5,8млн. українців. Велика кількість їх потерпає і по сьогодні від порядків окупаційного режиму, а частина змушена залишити свої домівки та шукати порятунку на іншій території України. Понад 75% людей, що залишили місця постійного проживання, поїхали до Донецької, Луганської, Харківської, Запорізької та Дніпропетровської областей. Волинь, за даними Державної служби зайнятості, прийняла 4700 осіб. Майже стільки нараховується в кожній із західних областей. На Львівщині перебуває 11000 переселенців.
Масштаби вражаючі в оцінці суспільного лиха. Але від словесних характеристик ситуації сама ситуація не зміниться. Нехай із запізненням, але влада почала формувати законодавчо юридичний портфель законів і підзаконних актів, аби закріпити рівне право людей, що переїздили на нове місце проживання чи перебування, на рівні прав населення з постійним місцем проживання. Закон України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб», Комплексна державна програма щодо підтримки, соціальної адаптації та реінтеграції громадян України, які переселилися з тимчасово окупованої території та районів проведення АТО в інші регіони України, на період до 2017 року та ряд інших документів. Окрім задекларованих допомог, різних укладень, що мають полегшити життя переселеним українцям, Закон чітко визначив назву людей, що тікали від біди, – ВПО, що є скороченою назвою терміну «вимушено переселена особа». В побуті цих людей називають переселенцями. У переважній більшості публікацій у пресі або в картинках телевізорів ці терміни не взяті на озброєння, як і принцип показу позитивного життєвого досвіду переселенців. Мовляв, недоброго й так вистачає, говорімо про добре і прекрасне. Скептицизм відносно тотального успіху справи, візит переселенки, брак інформації із проблеми мотивує до пошуку. За ким правда життя?

Переселенці, або ВПО
Щоб зрозуміти, як живуть ці люди, потрібно щонайменше зустрітися і поговорити з ними. Це надзвичайно важко через психологічні травми від побаченого і пережитого ними. Їхній особистий інстинкт самозбереження змушує виходити на відкритий контакт, коли уже або немає вибору для розв’язання проблеми, або ж закінчується ресурс людської терплячості.
Програма журналістського тренінгу, зорганізованого львівськими, харківськими журналістами, громадськими організаціями і закордонними фундаторами, дала можливість не менше двадцяти зустрічей з тими, кого можна назвати переселенцями, волонтерами, представниками влади з цієї проблеми. Люди були щирими у своїх судженнях і відвертими. Вони розповідали про свої долі. Чи почуємо ми їх? Чи почує їх влада? За ким правда життя?
Анна Артюх, журналіст. Проживала в Донецьку, займалася рекламною агенцією, зараз мешкає у Херсонській області:
-Переживати розлуку з домівкою доводилося майже кожній людині. Але залишити її назавжди, залишити, крім домівки, усе нажите, і особливо суспільні зв’язки – це архіважко. Можна прирівняти хіба з тюремним ув’язненням або ж із виселенням на безлюдний острів. У моїй історії найважче, що я внаслідок таких переїздів втратила найближчого свого друга, батька моїх дітей. Держава була покликана захистити мою безпеку і безпеку моєї сім`ї. Держава задля власних якихось вигод чи уникнення погіршення міжнародної диспозиції не наважується визнати, що на сході України відбувається війна. Хто поверне мені чи моїм дітям годувальника? Чи може компенсувати держава мені і моїм дітям отими 880 гривнями понесені втрати. У нас немає житла. Про які успіхи можна говорити у державній політиці щодо допомог переселенцям. Страшенно не подобається такий термін. Я – українка, як і всі інші, з України я не переселялася.
Денис Ткаченко, засновник і власник Центру йоги, колишній член правління ДО О ВГО Комітету виборців України, редактор порталу неполітичних новин «НГО.Донецьк.УА»:
-Донецьк з юнацьких років був втіленням для мене міста моєї мрії. Там вчився, там зрів політично. Ніколи не думав, що поряд зі мною ходять люди, які одного дня, вступивши до громадської організації ДНР, що була заснована ще у 1999 році, стануть зрадниками власної Батьківщини. Боровся до останнього, щоб донести людям правду, показати, хто є хто. Але коли біля мого будинку стала чатувати вдень і вночі сволота, що кинути хотіли до підвалу, змушений був, як і мої брати, терміново виїхати. Виїхати. Саме так. Є, був і лишуся назавжди українцем. Звісно, держава з її дірявим бюджетом допомогти майже двом мільйонам українців не зможе. Я молодий, а тому чекати, що хтось мені принесе на тарілочці, не те що не надіюсь, не припускаю таких думок. Сьогодні я мешкаю у Львові, це означає, що я – львів’янин. Чому? Бо я так вважаю, це моє право. Звісно, що держава повинна виправити усі помилки у захисті своєї територіальної цілісності, своїх співвітчизників. У центрі фокусної допомоги повинні опинитися багатодітні, неповносправні та діти. Не зволікаючи, держава повинна компенсувати людям втрату житла хоча б кредитами, пільгами у його придбанні, виділенням земельних ділянок. Відзвітувати, що все добре у нашому домі, коли тисячі сьогодні не мають елементарного даху над головою (я у тому числі), – це блюзнірство…
Ельдар Громов, живе у Львові, засновник кримської кав’ярні «Бахчисарай» у Львові, в минулому студент севастопольського вузу:
-Ми з мамою Ельмірою, в минулому викладачем Севастопольського університету, чітко усвідомлювали, що чекає Кримський півострів і зокрема кримських татар під ковпаком російської імперії. Тому наші вагання не були довгими. Як зуміли, що продали, що так залишили у Криму, швидко переїхали до Львова – міста, якому я надав перевагу перед іншими за комфортними умовами проживання. Тут вільно дихається і живеться усім. Інша справа, коли ти починаєш розуміти свої конституційні права і виявляєш бажання їх реалізувати. Бюрократична машина влади, незалежно чи то Львів, чи Київ, чи той же Севастополь, вказує людині на її місце. Чи допомогла нам держава по лінії переселенців? Окрім кількох нарахувань допомоги як переселенцям, усе самі. Все – від здійснення переїзду до ведення бізнесу. Слава Всевишньому, що хоч нам не довелося чути від місцевих: «О, понаїхали». Здається декому, що нам є у чому позаздрити, бо ми маємо бізнес. Тут не треба бути великим бухгалтером, щоб порахувати наші доходи і видатки. Прожили день – і добре, що не збанкрутіли. Спимо з мамою тут, у кафе, на матах. А що робити? Якби ж держава нам допомогла, якщо не з житлом чи виділенням земельної ділянки, то хоч б якимись пільгами в оподаткуванні чи сплаті комунальних платежів.
Ірина Гречана, журналіст, переїхала із зони АТО до Львова. Редактор інформаційної агенції:
-Історія України знає не одну переселенську кампанію, але такої, яка відбувається зараз, – масштабної і важкої для людей та для самої держави – не було. Напевно, все почалося з того, що гібридна війна сама по собі лишала надії людей на якісь компроміси у безпеці життя і побуту. От ці надії населення, непевність центральних органів влади, високий ступінь корупції у вищих ешелонах військовиків і цивільних зволікали із прийняттям законів, програм і порядку надання допомоги переселенцям. Достатньо при цьому згадати мобілізації на захист України і забезпечення військ зброєю, одягом та засобами захисту. То що можна сказати про населення? За неофіційними даними, біля 2млн. українців залишили свої домівки. Якби вчасно було виявлено місця для розселення людей, скеровано гуманітарну допомогу і чітко виписано алгоритм дій соціальних служб на місцях, то невдоволення переселенців було б у рази менше. Хоча найбільшою проблемою є відсутність будь-якого виду житла. Іноді житло є. Але оплатити при відсутності доходів його стає часто неможливим. Дуже хочеться, щоб нас не виділяли в якусь окрему категорію людей, ВПО чи переселенці. Як тільки нас означують такими термінами, то і відношення одразу змінюється, і не завжди це нам корисно та комфортно.
Вероніка Міронова, журналіст «Української правди», ТV 24, автор книги про долі переселенців.
«Люди Донбасса. Жизнь сначала», живе у Львові, проживала у Донецьку:
-Українці в Україні всюди однакові. У цьому я переконана. Але якщо говорити про відношення до переселенців, то до них відсутнє незаангажоване ставлення тих, хто проживає в місцях, куди переселилися ці люди із зони військових дій. Вважаю це однією з проблем суспільного характеру. Саме ця проблема істотно заважає адаптуватися переселенцям за новим місцем проживання. Доречно згадати колишнього командира батальйону «Азов» Вадима Краяна, який казав, що у китайській філософії ієрогліфи, які означають слово «криза», мають властивість різночитання. Одні його можуть прочитати як «криза – це проблема», а інші читають це слово як «криза – нова можливість». Мені важко визначити важливість цієї фрази для всіх українців, але для себе я її читаю у другому значенні. Стараюся не акцентуватись на проблемах, а виносити з них уроки життя. Саме про це йде мова у моїй книзі «Люди Донбасса», якою я стараюся мотивувати людей до їхнього інтегрування в новому суспільстві, в новому середовищі, незважаючи на ряд побутових проблем – відсутність житла, постійного доходу, відсутність роботи і т.д. Дуже хотілося б, щоб держава взялася системно допомагати тим, кому важко дати собі раду, хоча б у рамках прийнятих законів і цільових програм.
Тимур Баротов, колишній офіцер, капітан 2 рангу запасу, учасник бойових дій у батальйоні «Айдар», режисер, переселенець із Севастополя:
-Ніяк не можу погодитися, що я - переселенець чи ВПО. У першу чергу я – українець, бо за честь України відслужив 22 роки, воював на сході. Єдине, що вказує на мій такий переселенський статус, то тільки те, що я – безхатченко. Дружина, донька і теща, яких я перевіз із Севастополя, сьогодні тісняться зі мною у квартирі товариша. Влада не реагує на звернення громадської організації колишніх воїнів АТО і комбатів про надання допомоги не те що переселенцям зі сходу, а переселенцям – воїнам АТО. Хоча б тимчасове помешкання. Випадки були, що пропонували земельні ділянки. Але у таких місцинах, що прогодувати себе чи свою сім`ю там нічим. Дуже великою прикрістю є те, що усі люди, які переселилися зі сходу чи Криму, позбавлені одного з найголовніших атрибутів демократичних свобод – виборчого права. Чому українці не могли проголосувати на місцевих виборах минулого року? Причин можна назвати багато, а право не реалізоване. І ще одна з важливих проблем переселенців – це працевлаштування. Важко знайти роботу. Переконаний, що держава має надати якусь преференцію роботодавцям для заохочення взяття на роботу тимчасово переселених осіб.
Ахмад Небієв, житель Львова, переселенець із Криму, батько дев’яти дітей:
-Те, що відбувається зараз у Криму, не що інше, як попирання прав кримських татар. До влади прийшла країна, що є тюрмою для народів. Я і моя родина принципово не могли лишатися на цій території. Тому було прийнято рішення про переїзд до Львова, до міста, що у всіх відношеннях є благополучним для проживання людей, їхнього безпечного проживання. В момент переїзду влада допомогла із тимчасовим житлом. Правда, у виборі місця проживання ніхто не подумав, що на його утримання, як і для того, щоб прогодувати сім’ю, я мав десь заробляти гроші. Змушені із села переїхати до Львова. Держава виплачує дітям допомогу. Почали після кількох спроб заробити на сім’ю займатися підприємницькою діяльністю – виготовляємо на замовлення східні солодощі. Це тільки початок. Переконаний, що все вдасться.
Олена Конрад, жителька Львова, переселилася із Криму, пенсіонерка:
-У такому поважному віці, як я, важко змінювати місце проживання, але вибору не було. Звісно, що до влади в чиновницькі коридори ми зверталися, і не раз, але часто-густо їхня участь у наших долях зводилася до співчуття та якихось загальноприйнятих порад. Благо, що громадянське суспільство рясніє волонтерськими організаціями, різними фондами, які, на відміну від чиновників, знаходять і час, і засоби для допомоги переселенцям. Але найголовніше, що вони надають широку і професійну психологічну, реабілітаційну підтримку людям. Дякую громадській організації «Справа Кольпінга в Україні». Я і моя родина отримали моральну і духовну підтримку у цій організації.
Лариса Стольникова, жителька Львова, переїхала з Артемівська:
-Ніколи не думала, що у своєму віці буду поневірятися далеко від рідних країв, хоча Україна – моя Батьківщина, але є ще й мала батьківщина. На моїх очах гинули від ворожих снарядів її цвіт і молодість. Змушена була виїздити. Уявіть мене, коли йду містом, людей багато, різні люди, але я себе відчуваю непотрібною у цьому світі. І тільки Університет третього тисячоліття повернув мене до життя, дякуючи професорці Катерині Островській, що опікується діяльністю організації «Справа Кольпінга в Україні».

Не держава, а волонтери, фундатори, жертводавці
Катерина Островська, заступник голови Львівського відділення ГО «Справа Кольпінга в Україні», професор-викладач «Львівської політехніки», волонтер:
-Наша громадська організація чітко розуміє масштаби біди українців, пов’язаних з війною. Звісно, що завдання не тільки нашої, але будь-якої організації – допомогти людям, що потребують цієї допомоги. Допомога буває різною за характеристиками. Є така, що ми допомогли людині продуктами чи грошима – і все. Людина використала цю допомогу й очікує на нову. Ми ж даємо людині інструмент, який би стараннями цієї ж людини у майбутньому годував її. Розпочали новий проект із надання фінансової допомоги тим переселеним особам, які хочуть розпочати власну справу. Дуже шкода, що держава в цьому не бере ніякої участі, щоб прокредитувати суспільно активних українців. На державу, на владу немає надії у працевлаштуванні чи організації зайнятості переселенців. Це одна з головних проблем цієї категорії.
Аза Голощапова, заступник керівника ГО «Переселенці Криму і Донбасу»:
-Прикро, що деякі українці помилково вважають, що переселенці отримують грошову допомогу на початок власного бізнесу, адже великі гроші від іноземних інвесторів заходять в Україну для цієї справи. Насправді отримують ці гроші одиниці, на Волині я таких і не знаю. Багато переселенців сьогодні ледь виживають на нових місцях, але тримаються. В особливо жахливому фінансовому становищі є жінки, що тільки народили дітей: медична допомога, спроможність купити все необхідне для догляду за немовлятами і наостанок – відсутність житла. Звісно, не відстає від інших проблем і проблема зайнятості. Наша громадська організація завжди знаходиться у зоні підвищеного інформування влади і переселенців про проблеми та шляхи їх розв’язання. Не завжди влада – і центральна, і місцева – прислухається до нас. Однією постановою чергове міністерство може водночас залишити без коштів майже два мільйони переселенців, а запасів у людей немає. Найбільша проблема – існуючі закони, які регламентують надання допомоги переселенцям, та не вирішують і 20% проблем ВПО. Ще й до того рідко виконуються. Так що поле для діяльності громадськості велике.
Любомира Бурка, волонтер, відповідальна за висвітлення у ЗМІ діяльності БФ «Карітас Львів УГКЦ»:
-Ми покликані Богом допомагати всім людям. Але сьогодні наймасовіші важкі проблеми у людей, які вимушено переселилися зі сходу України. Наші благодійники роздають людям одяг, засоби гігієни, предмети побуту, на постійній основі – продукти. Вкрай нужденним людям компенсували оплату комунальних, медичних послуг. Крім того, люди приходять до нас по моральну та психологічну підтримку. Надаємо юридичні консультації. Там, де держава безсила, ми стараємось максимально допомогти, не залишити людину із проблемою один на один. Дуже часто державні установи, що мали б займатися такими людьми, нам їх переадресовують. Бувають випадки, коли ми звертаємось у владні кабінети від імені людини, але нас не чують, а можливо, чують, але залишаються байдужими чи неефективними в допомозі переселенцям. Проблем у них найбільше з житлом, із забезпеченням надання безкоштовного та якісного лікування і працевлаштування для того, щоб прогодувати себе і свою сім`ю. Держава має активно діяти у справі порятунку своїх співвітчизників.
Людські долі. Долі українців, яких не хочеться проти їхньої волі називати переселенцями, тим більше ВПО. Ми живемо у своїх домівках, а вони селяться по сусідству. Всі, з ким трапилося зустрітися, обговорюючи проблему переселенців, зробили і роблять все для того, щоб ці люди не почували себе обділеними, щоб почувалися рівноправними нашими співвітчизниками. А чи щось зробила держава, влада для цього?
Порівнюючи долю біженців із Ближнього Сходу до європейських країн з нашими переселенцями, почуваємось якимись недолугими у тих законах і програмах, які не дають конкретного розв’язання важливих проблем людей, що змушені були подбати про власну безпеку, переселившись до інших областей. Те, що держава декларує, але не дає конкретного розв’язання, підтверджує багато тих, хто є виконавцем тих законів і програм: влада не виконує своїх конституційних обов’язків перед своїми громадянами. І проблеми ці найважливіші, напевно, можна порахувати на пальцях однієї руки: відсутність тимчасового чи постійного житла, неможливість працевлаштування, соціальні виплати згідно із споживчим кошиком, компенсації по втраті майна і житла внаслідок військових дій, надання оперативних адміністративних послуг – видача довідок, документів, відновлення втрачених.
Чи почуємо ми голос наших співвітчизників? Чи почує їх влада? За ким правда життя?
Сергій Залуський, м. Львів

Розділ новин: 

Коментарі