«Ми не змогли жити в рідному селі, бо не дочекалися, коли закінчиться траур»

Публікації

Хатина на околиці Володимира-Волинського швидше нагадує сільську. Тиша тут майже зачарована, і тому віддалені звуки транспорту здаються нереальними. Та для Любові Кузьмич після того, що їй довелося пережити, це місце видається раєм. Оскільки її чоловік Євген на заробітках в сусідній державі, жінка господарює з двома синочками – Ігорем та Богданом.
-З рідного села на Горохівщині нам довелося виїхати через те, що не дочекалися закінчення трауру. Ми одружилися, коли ще не минув рік після смерті Оксани – першої дружини Євгена, - розповідає пані Любов. – Нам не давали життя, особливо батьки Оксани. Ніхто не хотів слухати про те, що ми відважилися на одруження не тільки тому, що кохали одне одного, а перш за все заради Ігорчика. Він весь час кликав маму і просив мене: «Тьотю Любо, не кидай мене!»
Те, що з Оксаною не все гаразд, рідні помітили через два роки після народження сина. Чорнява красуня танула на очах. Лікарі поставили невтішний діагноз – лейкемія. Та все ж родина вирішила боротися зі страшною хворобою. Зверталися по допомогу не лише у клініки, а й до відомої «потомственної» знахарки, яка діагностувала порчу і звинувачувала далеку родичку, котру мама Оксани негайно витягла зі скрині своєї пам’яті. Правда, для того щоб зняти порчу, довелося б викласти суму значно більшу, ніж у клініці. Отож, Євген вчасно схаменувся, збагнувши, що знахарка просто наживається на чужій біді. Якось вечірньою порою, коли маленький Ігорчик спав, Оксана сказала чоловікові: «Не треба мене мучити. Це все даремно. Ти ж не залишайся сам, одружуйся. Дитині потрібна мати. Якщо твоя дружина не захоче Ігоря, віддай його Любі. Він її так любить».
Люба, краща подруга Оксани, заміж не поспішала. Дізнавшись про хворобу подруги, часто провідувала її, доглядала Ігорчика. Не раз односельчани бачили, як Люба з хлопчиком прогулювалася біля річки. «Вже, видно, на Оксанине місце готується!» - казали злі язики ще й доносили наговір до вух Оксаниної матері. Літня жінка, незважаючи на стан дочки, ділилася з нею почутим, та Оксана лише сердито зводила брови: не твоя, мовляв, справа, мамо, не встрявай!
Оксану поховали ранньої осені. Ігорчик ночами плакав, кликав маму, але ще частіше – тьотю Любу, з бабусями бути ніяк не хотів. Тож доводилося Євгенові або заводити малого до Люби, або запрошувати її до себе. Так минуло півроку, і молоді люди не помітили, як стали одне одному дуже дорогими. Та все ж Люба ніяково почувала себе в домі коханого, бентежилась від того, що займає тут невизначене становище, але більше за все боялася розлуки з Ігорем, адже у будь-яку хвилину Євген міг привести іншу жінку. Та Євген вже не думав про іншу жінку. Розумів він і Любу, а тому запропонував їй вступити в законний шлюб. Люба не погоджувалася, акцентувала на тому, що слід дочекатися кінця трауру, та Євген наполягав на своєму.
-Біль за Оксаною не вщухне ніколи, а для живих дорога кожна хвилина життя. Ми молоді. Нам потрібно жити, виховувати Ігоря.
Для переконання порадився з місцевим священиком, який виявився мудрою людиною і пояснив, що траур – це данина пристойності, але церква такої вимоги не ставить. Краще створити законну сім’ю, ніж жити в аморальних стосунках.
Та якщо священик гріха в одруженні Євгена та Любові не вбачав, то село це обурило. Особливо розлютилися батьки Оксани. Як могли, паплюжили колишнього зятя та його дружину, намагалися відсудити Ігоря. Лютували, коли «мама» Люба водила хлопчика на кладовище до мами Оксани.
-Не смій ходити на могилу моєї доньки! – кричала мати Оксани.
-Я розумію твій біль, - казала мама Люби, - але вже нічого змінити не можна! Рано чи пізно Євген все одно одружився б.
Та батьки покійної Оксани не втихомирювалися. Намагалися вплинути на них і священик, і голова сільради, але не допомагало. Коли ж стали звучати погрози, Євген вирішив змінити місце проживання. Прочитав оголошення в газеті і знайшов скромну хатину у Володимирі. Тут народився їхній спільний син Богдан.
-Живемо не в добрі, але й не бідуємо, - каже Любов. – Недарма ж кажуть, що з милим рай і в курені. А вчинили ми правильно чи ні, нас розсудить тільки Бог. Та поки що він нас підтримує.
Алла Фісенко, м.Володимир-Волинський

Розділ новин: 

Коментарі