«Ми були такі щасливі разом і мали стільки чудових планів на майбутнє, але все зруйнувала проклята війна…»

Зі сльозами на очах каже Таміла Пушкарук, чоловік якої, Олег Пушкарук, загинув, рятуючи своїх побратимів від ворожого обстрілу, залишивши дружину молодою вдовою із двома маленькими синами на руках.
Нагадаємо: 49-річний нововолинець Олег Пушкарук (позивний - “Дід”) служив головним сержантом 9-ї роти 3-ї батальйонно-тактичної групи 14-ї окремої механізованої бригади.. Загинув в ніч із 8-го на 9-те травня від кулі великого калібру у спину, яка розірвала йому легені, під містечком Золоте Попаснянського району, що на Луганщині. Частина, в якій воював Олег, повернувшись з-під Станиці Луганської, мала йти на ротацію, але її знову відправили на схід. Згодом бойові побратими стали повертатися додому. Та Олег цього дня так і не дочекався…За вірність присязі і мужність він отримав сім нагород, серед яких нагрудний знак «Гідність та честь» і медаль «За доблесть та звитягу».
«Немає місця думкам, великий біль заполонив моє серце. Це втрата, яка не вимірюється словами. Ти більше ніколи не зателефонуєш і не обіймеш…Усе рухнуло, обірвалося в одну мить», - написала Таміла на своїй сторінці у Фейсбуці після смерті коханого.

«Ми були дуже щасливі разом»
З Олегом вона зустрілася понад шість років тому. Обоє працювали в одній організації - міському управлінні комунального господарства, Таміла – юристом, Олег - майстром. На той час чоловік уже був розлучений, мав майже дорослого сина Вадима, який, як розповідає жінка, після їхнього одруження, став частим гостем у їхньому домі. Проживало молоде подружжя в орендованій квартирі, сплачували лише за комунальні послуги, оскільки господар помешкання був хорошим другом сім’ї.
- Справа в тому, що власного житла у нас не було і немає й досі, оскільки Олега з малих років мама виховувала одна, з батьком стосунки у них не склалися. Вона була медсестрою, працювала по змінах і часто бувало так, що їй ні з ким було залишити маленького сина, тому дитинство Олега пройшло в селі Старий Загорів у тітки. Коли хлопець трохи подорослішав, мама забрала його в місто, і тут він закінчував ПТУ №11, а згодом - місцевий електромеханічний технікум. Потім була служба в ракетних військах, робота на одній із шахт, невдалий шлюб, робота у ВУКГ. Останні декілька років Олег пропрацював майстром на ливарному заводі. Коли ми познайомилися й покохали одне одного, я мешкала у трикімнатній квартирі разом з батьками, бабусею та меншою на рік сестрою. Тому після одруження ми вирішили орендувати житло. Через рік у нас народився старший синок Артем, а ще через три - і меншенький Артур. Олег виявився чудовим чоловіком і батьком - ніжним, уважним, турботливим. З ним ми з дітьми почувалися, ніби за кам’яною стіною і прожили щасливе життя. Найбільшим його хобі було полювання, тож у вихідні він часто брав рушницю і йшов кудись у ліс чи в поле, часто приносив додому мисливські трофеї. У нас було багато хороших планів і задумів на майбутнє, але все зруйнувала проклята війна на сході, яка за три з половиною роки забрала вже тисячі людських життів, осиротила тисячі дітей, а життя тисяч українських родин переполовинила на «до» і «після».

«Усім нам серця віщували біду»
Першого разу Олег Пушкарук пішов в армію добровольцем восени 2014-го року, а через рік підписав контракт. Йому подобалася військова служба, і він не раз казав дружині, що не проти після війни продовжити кар’єру військового. Воював він на Донеччині під Дебальцевим, а через деякий час повернувся на ротацію, підліковувався в Луцькому військовому госпіталі. Потім улітку 2016-го року підписав контракт удруге, після чого його направили на навчання у містечко Яворів Львівської області, звідки на день-два чоловік приїздив до родини. Воїн отримав сертифікат міжнародного зразка, і канадці, які тренували українських бійців, запропонували йому роботу в миротворчій місії, але він відмовився, бо служити там треба було 5 років. І коли цього разу я проводжала чоловіка на передову, він зізнався, що йому дуже не хочеться туди йти, ніби відчував, що вже не повернеться, - згадує Таміла. - Зазвичай ми з ним недовго розмовляли телефоном, але напередодні його загибелі говорили більш як півгодини. Олег розповідав, що ворог постійно обстрілює їх із забороненої артилерії. Цієї страшної ночі я прокинулася о четвертій годині панку. На серці було дуже тривожно. Взялася готувати дітям сніданок, але все чомусь валилося з рук. Так само зле почувалася й Олегова мама, яку після важкої хвороби ми змушені були відвезти до терцентру в Благодатне, оскілки вона частково втратила пам’ять і не раз зникала з дому. Олег був на війні, у мене на руках – двоє маленьких дітей, тож постійно приглядати за нею було нікому. Згодом працівники притулку розповідали мені, що вона в усі ці дні була дуже неспокійною, плакала, поривалася кудись іти, хоча й ніхто їй нічого про смерть сина не говорив. Після похорону я спілкувалася з бійцями, які тоді були поруч з Олегом. Вони дуже тепло його згадували, казали, що він був дуже відповідальним, виваженим, відчайдушним і мужнім воїном і надійним другом, був авторитетом для молодих бійців, готовим допомогти в будь-якій ситуації, підтримати і розрадити. Від них я дізналася, що 8 травня був дуже сильний артналіт. Ворог понад три години обстрілював позиції наших бійців з усіх видів зброї, в тому числі й із заборонених гармат. Вночі обстріл знову повторився. І Олег, який уже не раз бував у таких ситуаціях і знав, що треба робити в таких випадках, своїми мудрими порадами врятував життя багатьом воїнам, а от себе вберегти не зумів…
Чи згадують наші синочки свого тата? Артур ще зовсім малий і нічого не розуміє, а от Артем, якому ми дозволили з ним попрощатися, коли в квартири не було чужих х людей, дуже сумує і каже, що його татко зараз на небі, - витирає набіглі сльози молода жінка. - Зараз ми вже зібрали всі необхідні документи для виплати компенсації від держави, але поки вони пройдуть усі формальності та експертизи, ми отримаємо ці кошти, мабуть, десь через півроку. Тому, хоч Артурові лише 2,5 роки, я вирішила раніше вийти на роботу, але перед тим мені ще мають зробити операцію. Якоїсь матеріальної допомоги поки що не потребую. Луцькі волонтери пообіцяли допомогти із влаштуванням у клініці, допомагають нам і побратими Олега, з якими він разом служив і воював, телефонують нам постійно і працівники соціальних служб, багато в чому допомогли і мої колеги по роботі, зокрема начальник ВУКГ Артем Жигалюк. А нещодавно у мене побував батько кіборга Володимир Демчук, який опікується родинами загиблих бійців. Він сказав, що потурбується про опалубку на могилі чоловіка. Свою допомогу у встановленні пам’ятника пообіцяв і міський голова. І я дуже надіюся, що, можливо, нам із синами вдасться згодом отримати і власне житло.
Валентина Савчук, м. Нововолинськ

Розділ новин: 

Коментарі