«Моя душа ще не відмолилася віршами. Тому молюся ними... Живу... Вчуся бути щасливою щодня і попри все...»

Ти щаслива? Щаслива, бо щастя до болю просте –
Просто слухати голос, і в голосі тому тонути…
Просто вдячною бути всім Ангелам світлим за те,
Що не носиш ні гніву, ні злоби п’янкої отрути…
Починає життя вигравати веселкою днів,
Коли вмієш простити того, хто зламався у герці…
Коли віриш у магію щиро промовлених слів
І плекаєш добро в незрадливому світлому серці…
Ці проникливі та сповнені змісту рядки поетеси з Нововолинська Світлани Костюк (Бусел), чия книга «Траєкторія самоспалення. Щоденникові записи у віршах» отримала світове визнання і престижну Міжнародну літературну премію в Неаполі, навряд чи зможуть залишити байдужою душу людини, яка вміє відчувати чужу радість і чужий біль.
Народилася Світлана Степанівна у мальовничому селі Кукли Маневицького району. Там же із золотою медаллю закінчила десятирічку. Там почала писати перші вірші, які спочатку старанно приховувала від усіх, а якщо й друкувала їх у місцевій районній газеті, то під різними псевдонімами.
-У рідне село я зараз їжджу хіба на могилки до рідних чи на зустрічі до школи. Там нині живуть мої двоюрідні сестри і брати, племінники. Єдина рідна сестра проживає у селі Чорниж. Про Кукли у мене залишилися світлі дитячі спомини. Туди тягне, там оживає душа і зцілюється дух. Правда, хати вже немає – лише подвір’я і город, але все це, на жаль, уже не наше, - з сумом зауважує поетеса.
Римувати рядки Світлана почала ще зі шкільної парти. Кілька рукописів спалила і довго не випускала своїх творінь у світ. Потребу майже щоденно молитися віршами вона відчула років три-чотири тому, вже у зрілому віці, коли несила було більше мовчати і не писати, коли вже стільки пережила, що мала що сказати людям.
-Хто з українських поетів чи письменників був для мене взірцем у дитинстві та у студентські роки? – перепитує жінка. – Я тепер дуже не люблю слів «ідеал», «взірець» чи «геній». Із часом починаєш розуміти, що в кожній людині є світлі сторони і такі, які вона сама в собі повинна подолати. Головне – бути справжнім. Це найвища планка похвали для митців і для їхньої творчості. У школі, звісно, я любила й читала тих письменників і поетів, які були доступні у програмах, у бібліотеках і на радіо. Сучасні інформаційні технології значно розширюють наші можливості знайомства з новими та відомими світовими і вітчизняними іменами. Я уважно стежу за новинками поезії, прози. Маю багато друзів серед творчих людей. Серце примушують прискорено битися твори щирі, пропущені крізь душу, в яких є гармонія між змістом і формою, в яких немає фальші. Тобто, справжні.
-Світлано Степанівно, що, на Вашу думку, є найбільшою перешкодою для того, щоб українська література отримала широке визнання серед світової громадськості?
-Як на мене, то це те, що наші письменники здебільшого друкуються власним коштом і маленькими тиражами, самі шукають перекладачів для своїх творів. А коли ще й досягають при цьому якихось успіхів, то можуть зустрітися з відсутністю підтримки, заздрістю, навіть із чорним піаром.На жаль, нинішнє літературне середовище мало чим відрізняється від інших суспільних інституцій. Найбільш знаними в Україні, як і у світі, також стають не завжди найталановитіші, а ті, кого вміло розкручують, хто має доступ до олігархів чи політиків, хто може собі дозволити їздити по світу з власними презентаціями. Кого прокручують на радіо, на ТБ, вивчають у школах. Але премії, нагороди і визнання – від людей, а істинна творчість – від Бога.
-Успіх кожної справи багато в чому залежить від тих, хто поряд з людиною у хвилини смутку і радості. Вам у цьому пощастило?
-Однозначно. Першими моїми читачами і критиками є чоловік Анатолій і дочка Зоряна. Син Назарій робить комп’ютерний набір моїх книжок. Чоловік – художнє оформлення. Я можу їздити на фестивалі, зустрічі, презентації, якщо дозволяє здоров’я і є за що. Моя сім’я розуміє мене, а це – головне.
-У багатьох людей, яким лікарі ставили страшний діагноз, часто опускаються руки і з’являється апатія до всіх і вся. Ваша ж поезія просто дихає жагою життя. Як Вам це вдається? Яку зі своїх книг Ви вважаєте найбільш співзвучною своїй долі?
-Нічого у цьому світі не відбувається просто так. Усе нам дається для чогось. І мій страшний діагноз допоміг мені зрозуміти багато важливих речей, наповнив мою поезію і душу ще більшою любов’ю і світлом. А може, я й прийшла у цей світ для того, щоб, переживши великий власний біль, написати для людства важливі речі, як-от «Любов – лише любов врятує світ». Адже саме після завершення роботи над книгою «Траєкторія самоспалення. Щоденникові записи у віршах» я й довідалася про свій діагноз. Хоч відчувала щось іще тоді, коли писала, спалюючи себе зсередини. Просто зараз щодня живу так, ніби він останній... Пишу... Поезія – також ліки, ліки для душі... Відчуваю, що я ще не все сказала, не все зробила. Поспішаю нести світло, любов і свою душу людям. «Зцілення любов’ю» – умовна назва моєї наступної книги.
-Знаю, що дорога до тріумфу в Неаполі, де Ваша книга «Траєкторія самоспалення. Щоденникові записи у віршах» отримала світове визнання і престижну міжнародну літературну премію, була досить терниста…
-Так, ця перемога була неочікуваною. Мало було часу для оформлення візи, не вистачало коштів на квитки. Не чекала такого інформаційного розголосу і підтримки журналістів. Дякую за цю поїздку «Нововолинську діловому», підприємствам «Маселко», «Олійно-жировий комбінат», «БРВ», окремим підприємцям міста і простим громадянам, ГО «Волинське братство», нашій діаспорі в Неаполі, друзям і родині.
-Найщасливіші миті у Вашому житті, і що Вас найбільше розчаровує тепер? Що для Вас особисто означає слово «щастя»?
-Найщасливіші миті... Щастя насправді в дуже простих речах: у тиші, у душевному спокої, у вмінні слухати, чути і бути почутим, а ще – у здатності розуміти і любити. Цінувати кожну неповторну мить, віддавати себе, частинку своєї душі, не чекаючи винагороди чи подяки. Це бути поруч з рідними і близькими серцю людьми, отримувати їхні посмішки і трепетне мовчання, ангелики, смс, малюночки, щиру підтримку тоді, коли тобі важко. Милуватися красою світу, освітлювати цей світ... Творити... Писати... Мріяти… Фантазувати...
-Багато хто з українців вважає, що керівництво нашої держави постійно наступає на одні і ті ж граблі. Ви неодноразово бували на Майдані, бачите все, що відбувається з країною зараз. І, мабуть, як і кожна творча людина, якось по–іншому - душею сприймаєте усі ці події. Чи є, на Вашу думку, в Україні сила, здатна привести наш багатостраждальний народ до омріяного ще Великим Кобзарем щастя «в сім’ї вольній, новій»?
- Оте, що я бачила, відчувала, що спалювало мою душу, вилилося болючими молитвами у книзі «Траєкторія самоспалення. Щоденникові записи у віршах». Те, що бачу, відчуваю і розумію, пишеться зараз. Жаль, що в нас політики майже не читають поезії. Я не є фанатом жодної політичної сили. Усім їм ще рости і рости до величі та великодушності простого народу. Мене коробить від піару на смертях і на крові. Мене нудить від «військового туризму» з фотосесіями деяких політиків і літераторів, від зловживання словом «АТО», від показних «акцій милосердя». Але я вірю, що в кожному з нас є світлі Ангели, що над нами є Вищі сили, що світ можна врятувати не жорстокістю і насиллям, а любов’ю до ближнього. Починати треба кожному з себе. Жодна політична сила і жоден Президент не змінить нас кардинально. Запитаймо самі себе, чи все ми робимо для того, щоб тим, хто поруч, було тепліше від нашої присутності? Чи не допомагаємо множити зло, чи не продукуємо байдужість?..
Мені боляче, бо не лише політики, а усі ми часто наступаємо на ті самі граблі, адже зло активне, а добро скромне і непоказне. Нам треба створювати громадянське суспільство, яке базуватиметься на дотриманні загальнолюдських цінностей. Нам треба навчитися ЛЮБИТИ...
-Дехто з творчих людей, досягнувши певних висот і слави, заспокоюється і, як кажуть, «спочиває на лаврах». Що з цього приводу думаєте особисто Ви? Яке, на Вашу думку, завдання справжнього митця?
-Справжній митець взагалі не повинен перейматися славою і лаврами. Знаю випадки, коли намагання досягти якихось висот і слави, навпаки, отруювало душі людей мистецтва, робило їх черствими і злими, вело на брудні стежки-доріжки. Що робити? Просто писати, пропускати крізь душу свої і чужі болі, множити світло і любов, просто творити, не думаючи про винагороду від людей. Сприймати свій талант як дарунок і відповідальність від Бога. Бути собою. І це неодмінно відчують. Якщо не за життя поета, то колись. Ніщо справжнє не зникає безслідно.
-Поділіться, будь ласка, своїми планами на майбутнє, над чим зараз працюєте?
-Працюю над книгою поезій «Зцілення любов’ю», де слово «любов» звучатиме у різних значеннях і смислах, адже і хворе суспільство, і екологію, і душі людські, і планету можна врятувати лише ЛЮБОВ’Ю. Також часто буваю на природі, вчуся слухати магію тиші. Зустрічаюся з читацькими аудиторіями, творчими людьми, вчуся чути кожного, з ким зводить життя, – чути і розуміти. Починаю думати про прозу, адже останнім часом життя посилає мені багато випадкових людських сповідей... Але душа ще не відмолилася віршами... Тому молюся ними... Живу... Вчуся бути щасливою щодня і попри все...
Валентина Савчук, м.Нововолинськ

Розділ новин: 

Коментарі