Це істинна правда: в цьому будинку всі, хто туди приходить трудитися чи за поміччю, чи читають, чи слухають звернення співвітчизників, чи чують про біду в іншому кінці України – тут усе відбувається в постійній молитві: зранку о восьмій годині, щоденно віряни Церкви Християн Віри Євангельської П’ятидесятників звертаються до Бога про порятунок українців, захисників, дітей та України. Двері церкви завжди відчинені для всіх, хто виявив бажання, і для молитви, і для праці в ім’я Господа і Перемоги.
Із початком повномасштабного вторгнення в Україну місто Володимир, яке знаходиться на перетині транспортних магістралей, стало великим пунктом прийому та перерозподілу гуманітарних вантажів із-за кордону. Велика кількість людей з ранку до ночі, зважаючи на запити з регіонів України, сортували цю допомогу і організовували відправку за призначенням. У Володимирі, Нововолинську і в усіх ОТГ збирали кошти на потреби ЗСУ. Але початок цьому поклало віроломне вторгнення майже о четвертій ранку.
24 лютого
Нічні повідомлення усіх інформаційних агентств підірвали інтернет про напад росії на Україну. До останнього не хотілося вірити про війну і про те, що колись «братній народ», як називали росіян, вестиме загарбницьку війну проти України. 77 років наша земля не знала війни. Перші вибухи авіабомб і крилатих ракет змусили людей кинути усе нажите і їхати на безпечні території. Устилуг став, як і інші прикордонні міста, ворітьми за кордон. Європейські країни самі не очікували, що у 21 столітті може розпочатися війна, а в Європу тікатимуть біженці в пошуках безпечної території. Польща стала першою країною, яка безапеляційно приймала усіх, навіть за українськими національними паспортами, аби лиш врятувати людей. Але навіть при спрощеній реєстрації виїзду утворювалися величезні черги автомобілів, у яких переповнено було пасажирів і дуже багато дітей. На вулиці в ті ночі було місцями до десяти морозу. Черга зростала, люди були у відчаї – у них не було ні їжі, ні води, ні потрібного одягу. Вони тікали від війни.
Пастор Павло Лаць ледь дочекався ранішнього часу, коли люди прийшли до молитви. Того ранку молитва була зі слізьми, великою вірою і щирими бажаннями допомоги ближньому. Він з перших повідомлень зрозумів, що мають робити громадою, щоб допомогти людям, які стояли в чергах на кордоні. Його думка і пропозиція наварити багато чаю миттєво була підтримана і другим пастором Петром Люлькою і дияконом цієї церкви Олександром Трофимуком та і усіма членами церкви, які вранці прибули до дому молитви.
Десант допомоги від церкви уже о сьомій годині першого дня війни був перевезений до сервісної зони Устилузького митного переходу. Величезних шість каструль з канапками і великі ємності з чаєм зпорожніли до обіду. Не дочікуючись жінки, дівчата, чоловіки церкви повторно наготували чаю і канапок для перекусу біженців. Черга утворилася майже до самого Володимира, ба навіть у кілька рядів. Майже в кожній машині з дорослими їхали діти. Окрім їжі, люди потребували інших необхідних речей: одягу, засобів гігієни, води, ліків, засобів для встановлення зв’язку з родинами. З першого ж дня зголошувалося багато людей, які виявили бажання своєю участю і коштами допомогти в організації приготування їжі і постачанню необхідного.
Відчутно допомагали поляки, які передавали із-за кордону і засоби гігієни, ковдри, теплі речі, продукти харчування для дорослих і дітей і кошти. Звісно велику кількість ліків, продуктів доводилося купувати за гроші церкви. На кордоні пост церкви працював в межах тижня - поки черга суттєво не зменшилася - перестали масово їхати біженці. Коли було прийнято рішення згорнути роботу цього пункту допомоги, перед перевезенням до приміщень церкви окрім обладнання, палаток, залишилося дуже багато речей з гуманітарних вантажів, які передавалися з Польщі. Усе було перевезено на територію дому молитви. Але на цьому не скінчилося. Якщо багато людей поїхало у Європу, шукаючи прихистку, то в Україні людей, які потерпали від війни і потребували допомоги, було в рази більше. На церковній раді нове рішення - усе накопичене слід відправити на постраждалі території. Але надходження благодійних вантажів із-за кордону не зупинялося. Цьому слід було давати раду і з цим чудово вправлявся диякон Олександр. Чоловік зі знанням справи вибудував чітку логістичну систему між членами церкви на постраждалих територіях, які орієнтували у потребах, волонтерами, які допомагали збирати і доправляти вантажі, і членами володимирської церкви, які узяли на плечі не малі зобов’язання такого собі логістичного центру.
- Готуючи до відправки гуманітарні вантажі, старалися врахувати побажання людей, з якими мали контакти. І незабаром дійшли висновку, що найгострішим дефіцитом на обстріляних землях були харчі, вода та ліки. Якщо зі збором ліків ми могли розраховувати тільки на те, що могли в обмежених кількостях придбати в аптеках, то з продуктами було трохи легше: на збір дуже чутливо відгукувалися не тільки члени церкви, але усі жителі Володимирщини. Ділився кожен чим, хто міг: овочами, консервацією, соленим салом, теплими речами, засобами гігієни, одягом. Великою проблемою залишалося харчування на цих територіях. Бо все що передавали, то було або фабрикати або сублімоване харчування, - розповідає пастор Павло. - Для приготування їжі “там” почали закуповувати портативні газові плитки і передавати разом із продуктовими наборами, щоб люди могли собі приготувати їжу. Але часта відсутність палива до плиток змушувала шукати інших рішень. І воно - виникло: порадились усією церквою і прийняли хорошу пропозицію готувати тушковане м`ясо та закривати його у банки.
Щоб годувати військових і постраждалих довелося організувати цілий цех переробки м’яса і виготовлення консервів
Чимало господинь, яким доводилося готували м’ясні консерви: рецептів і технологій у наш час достатньо, а тому і цей продукт в домашніх умовах завжди виходив смачним, нічого складного, аби тільки правильно термічно обробити банки з м’ясом. Інша справа, коли це потрібно робити у великій кількості. Але сумнівів не було, коли за справу взялися четверо жінок нашої церкви за справу: Лілія Петрук, Марія Трофимук, Юлія Трофимук та Алла Світящук. Звісно, що самі б вони нічого не зробили - у процесі брало завжди не один десяток жінок і чоловіків - членів церкви, та і звичайних містян. На початках тушкували м’ясо, розкладали у стерилізовані скляні банки, а потім стерилізували. Такий процес був набагато довший і вдавалося робити консерви в меншій кількості. Згодом цей процес було більш вдосконалено за рахунок проведення готування і стерилізації одночасно. Для таких цілей було придбано автоклави - спеціальні ємності, які можуть герметично закриватися і нагрівати у собі воду, і у такий спосіб готувати і стерилізувати скляні банки з продукцією. Окрім того така технологія дала можливість готувати каші з м`ясом і м`ясні паштети, при цьому гарантуючи харчову безпечність продукції. А саме виробництво каш з м`ясом зменшила собівартість однієї харчової одиниці і дала можливість нагодувати більшу кількість людей.
Майже усі, хто зайнятий на виробництві консерви, мають якщо не основну роботу, то якісь обов`язки справи вдома (малі діти, господарка, догляд). Тому в тиждень вдається впоратися один раз з сировиною і випуск продукції. У той день, коли журналісту дозволили оглянути процес виробництва, було заготовлено 6 туш свиней. Забій і розробку туш майже завжди здійснює Дмитро Комарук у селі Липи, що на Турійщині, а доставляє у Володимир у холодильні камери Михайло Бобрик. Для переробки м`яса вийшло тоді понад п’ятдесят людей.
Під усі процеси члени церкви переобладнали своє службове і надзвичайно просторе приміщення, у якому встановили столи для роботи, а також відповідне обладнання. Помітно було, що хтось ретельно стежить за чистотою приміщень і санітарією під час роботи на усіх етапах процесу.
Ці 6 туш - це 600 кг м`ясної сировини, з якої виготовлять майже 1200 півлітрових банок, що становить 3 закладки цих банок для приготування в автоклавах. Якщо переробка м`яса відбувається за два дні, то стерилізація і тушкування відбувається цілодобово і упродовж 2-3 діб. На цьому процесі трудиться В`ячеслав Міненко, який переїхав внаслідок війни з Київської області до Володимира.
Окрім м`ясних консервів виготовляється за спеціальною рецептурою паштет (до складу якого входять внутрішнє м`ясо, морква, цибуля, і спеції), а також готується сало з часником і сіллю. В цих стравах важливо всі інгредієнти подрібнити до пастоподібного стану, щоб смакувало людям. Добре знає особливості цього процесу і вміло виготовляє фарш Наталія Тимчук.
Вісім місяців церква відправляє цю продукцію і на деокуповані території, і нашим захисникам на фронт - і жодної скарги чи незадоволення. Тільки передають слова вдячності і молитви за працю церкви. Навіть, дуже часто люди, які отримують цю допомогу, збирали і повертали використану скляну тару.
Станом на жовтень виготовили понад 120 тисяч літрів м`ясних консервів. Чи багато це? Звісно, що не мало, але за цією цифрою літрів криється куди більші цифри наїжджених кілометрів, щоб дістати з навколишніх сіл сировину, з усієї України і з-за кордону тару, спеції, цифри часу, у який сировину слід переробити руками невтомних членів церкви, цифри витрачених енергоносіїв і цифри коштів, які слід зібрати, а потім економно використати.
Обидва пастори Павло і Петро Івановичі, як і диякон Олександр Самуїлович переконані, що сила молитви усіх віруючих – величезна, і Господь чує її і звісно допомагає. Попри виробничий процес, який триває щотижня, не припиняються і служіння у молитві: щоденні, щонеділі і суботи, у святкові дні.
Відправляємо на Схід не тільки м`ясні консерви, але усе чим діляться люди
Територія церкви, якщо оглядати з вулиці Незалежності, не видається великою: швидше стандартною територією для обслуговування будівлі церкви. Але тільки уже біля самого дому молитви можна побачити поруч величезний прямокутний ангар і дві масштабні палатки. В одній майже до самої стелі накладено горою білі поліетиленові пакети і горою у сітках картопля.
- Сьогодні вантажаться машини на Сумську область, а поночі кілька машин на Південь і до наших хлопців на передову - коментує побачене Олександр Трофимук, диякон церкви, який вважається головним логістом у волонтерському русі.
Волонтерський рух, я не випадково обмовився, бо окрім членів церкви, волонтери майже з цієї країни приїздять сюди за потребами. Звісно, що вщент усіх загрузити допомогою неможливо, але нікому не відмовляють, а особливо тим, які їдуть на Схід і везуть допомогу.
Адже допомога не була б допомогою, якби її не відвозили волонтери-водії, які часто потрапляють у дорозі чи уже на місцях у неприємні історії, а то і ризикують своїм життя. Едуард Лаць, Тарас Киричук, Максим і Марк Троці, Андрій Шелестовський, Віталій Залуцький, Олег Максимець - це команда водіїв-експедиторів церкви, які доставляють допомогу за призначенням. А в місяць за скромними підрахунками - це в межах 20-25 тон на місяць.
Хлопці везуть усе: продукти, теплі речі, побутові прилади, одяг, постіль, медичні препарати і ліки - усе чим діляться жителі Володимирщини, люди із сусідньої Польщі, а також рідні членів церкви, які мігрували за кордонів США, Канаду, Францію, Бельгію, Німеччину.
Сила Церкви - у єднанні
Такий масштаб організації волонтерської праці звісно має якийсь секрет. На десятому місяці війни багато людей охололи в бажаннях займатись волонтерством, та й з-за кордону гуманітарні вантажі уже не так зараз надходять як у перші місяці, А у церкві вирує робота за участю майже усіх вірян.
- Якщо чесно, то я маю дякувати Богу і людям, які мене у всьому підтримують - розповідає Павло Іванович Лаць. - Знаю історії, коли люди в інших організаціях опускали руки, коли щось тимчасово не виходило. У нашій же церкві ми не мали права на помилку. Кредит довіри людей до мене, до Петра Івановича, Олександра Самуїловича - великий. І за це ми стараємось завжди, як кажуть, не прапор нести, хоча і це потрібно, а закочуємо рукава і працюємо нарівні з усіма.
І це була істинна правда, яка і складала секрет такої органічності і організованості членів церкви. У день візиту журналіста і роботи п`яти десятків людей, Павло Іванович стояв з величезною ложкою біля 30-літрового казана і готував плов з рису для людей, які сьогодні працювали волонтерську зміну в церкві, або на мові членів церкви - мали служіння. «Сину, люди - не цегла, відколеш - розчином не склеїш» - так навчав батько, який теж був пастирем у церкві тільки у сусідньому районі. Пам`ятає Павло Іванович батькову науку, дорожить довірою Бога і людей і дуже переживає, щоб не схибити у прийнятті тих чи інших рішень разом з пастирем Петром і дияконом Олександром.
Двері нашої церкви відкриті для усіх
За час візиту знайомства з церквою, до неї заїздили машини та приходили люди: хто з проханням, хто з пропозицією допомогти. Хоча в цей час богослужіння не проводилося, але очевидною була активна діяльність установи.
При церкві працює недільна школа, де займаються три вікові категорії дітей за вивченням Святого Письма, організовано чотири хори: жіночий, дитячий, молодіжний і для дорослих. Проходять заняття у вокальній групі. Їхні заняття можуть відвідувати усі охочі.
На богослужіння, які відбуваються чотири рази на тиждень, приходить багато людей. На сьогодні церква нараховує понад чотириста членів церкви. Тоді, коли відбуваються святкові служіння (Різдво Христове, Пасха Воскресіння, Преображення, Святої Трійці, Водне хрещення, Свято подяки) зал дому молитви ледь уміщає усіх присутніх.
Старші члени церкви добре пам`ятають той час початку шістдесятих - не завжди церква п`ятидесятників могла вільно проводити богослужіння, збиратися і вчити Євангелію. Немало членів цієї церкви виїхали за кордон у зв`язку з утисками зі сторони влади. Сьогодні є живі свідки тих часів - люди, яким довелося відбувати за такі переконання терміни у тюрмах і зонах. Часи змінилися і все лишилося в історії. До речі, про історію цієї церкви можна прочитати на волинському сайті Об`єднання євангелієвських церков, яке знаходиться у Луцьку.
Але не зважаючи ні на історію, ні на виклики різних часів, ЦЕРКВА ХРИСТИЯН ВІРИ ЄВАНГЕЛЬСЬКОЇ П’ЯТИДЕСЯТНИКІВ завжди несла Боже Слово людям, проповідувала істинні християнські цінності, а сьогоднішньою волонтерською діяльністю ще їх і стверджує.
Двері дому молитви завжди відчинені усім, хто шукає правди, віри і захисту.
Сергій Залуський
Коментарі