Начальник кінологічної служби прикордонної застави імені Пархоменка майстер-сержант Микола Ткачук загинув 24 березня 2022 року, захищаючи незалежність України. Нагороджений орденами «За мужність» ІІ-ІІІ ступенів. Похований у селі Новосілки Володимир-Волинської громади. У нього залишилися троє донечок, дружина та батьки.
Микола з Оксаною познайомилися на першому курсі навчання зооветеринарного технікуму (нині Рожищенський фаховий коледж Львівського національного університету ветеринарної медицини та біотехнологій імені С.З. Гжицького). Дівчина приїхала вступати на ветеринара, Микола – теж обрав цю професію. Вона одразу сподобалась хлопцеві, і не лише йому, а і його товаришу. Вже потім дізналася, що вони побилися об заклад, що один з них одружиться на ній. Микола одразу заявив, що зробить усе аби вона була з ним.
-Я тоді не звернула увагу ні на кого, оскільки не планувала закохуватися, і взагалі вважала, що немає ніякого кохання. А от Микола запам’ятав кожну деталь нашої першої зустрічі: у чому була вбрана, про що говорила. Зустрічатися почали аж на четвертому курсі, й відтоді ніколи не розлучалися, - розповідає Оксана Ткачук. – А на мій день народження, це було після закінчення навчання, зробив пропозицію. Пам’ятаю, прийшов і сказав, що має питання, на яке повинна дати відповідь одразу. Я навіть не здогадувалася, про що мова. І тут він запитав, чи вийду за нього? Відповідь була очевидною. Батьки, дізнавшись про те, що виходжу заміж, трохи засмутилися, бо очікували, що продовжу навчання у виші. Та сімейне життя внесло свої корективи, і здобуття вищої освіти відійшло на задній план. Спочатку народилася Іванка, згодом Вероніка, а шість років тому на світ з’явилася Маргаритка.
Жінка розповідає, чоловік народився і виріс у смт. Любленець Ковельського району, з дитинства мріяв бути військовим, та матір, яка працювала зоотехніком, наполягла на тому, щоб він вступив до зооветеринарного технікуму. Але той не бачив себе у цій професії. Пропрацювавши кілька місяців ветеринаром, розрахувався. А коли старшій донечці Іванці виповнився рік, прийняв рішення піти до війська.
- Микола двічі був у складі миротворчої місії в Іраку, служив у 14 ОМБР, потім у ЗРП, кілька років тому підписав контракт із ДПСУ. Проходив службу на ВПС «Коритниця», згодом продовжив на прикордонній заставі імені Пархоменка начальником кінологічної служби. Починаючи з 2015 року, разом з побратимами захищав східні рубежі нашої країни. З серпня 2021 служив у ПКШР «Новотроїцьке». Коли почалася повномасштабна війна, брав участь в евакуації цивільного населення. Вивозили людей з Волновахи та інших міст, які росіяни рівняли з землею. Під час виконання службових обов’язків, неодноразово потрапляв у складні ситуації, з яких вибирався неушкодженим, - продовжує ділитися Оксана. – Тому була впевнена, що повернеться й цього разу, як обіцяв. А ще обіцяв прийти у відпустку на Великдень, потім у вересні. Якраз старша донька має народжувати, а менша Маргаритка піде до першого класу. Також у вересні мали святкувати річницю одруження, планували поїхати у весільну подорож. Може це виглядає дивно, але після весілля нікуди не їздили, тож вийшло, що мандрівка відклалася на двадцять три роки. На жаль, він поїхав в інший бік. Без мене.
Останній дзвінок від нього пролунав 20 березня. Говорив недовго через поганий зв’язок. У голосі жінка відчула тривогу, й зрозуміла, що ситуація непроста. Хоча він ніколи не скаржився, і завжди запевняв, що у нього усе добре. Насамкінець промовив: бережи себе і дітей.
- Наступного дня зв’язку з ним вже не було. Скільки б не дзвонила, телефон був поза зоною. Від хвилювання не знаходила місця, й вперто продовжувала набирати його номер. Випадково у соцмережах натрапила на інформацію про те, що внаслідок важких боїв на одній з ділянок Донеччини загинули кінологи, і людей просять забрати собак на перетримку. Вже потім дізналася, що бувши проїздом через Дніпро, змушений був віддати свою собаку людям, щоб врятувати її. Я написала автору допису, пояснивши хто я, і що шукаю чоловіка, який виконував бойове завдання у межах цього населеного пункту, та попросила перевірити чи немає його прізвища у списку. Наступного дня зателефонували з його телефону й повідомили, що Микола загинув. Я не повірила, навіть більше, вважала, що це вороги знайшли телефон і знущаються з мене. За якийсь час взяла себе в руки, передзвонила і попросила представитися. Після розмови почала розуміти, що чоловіка немає в живих.
Вже потім Оксана дізналася, що Микола з побратимами потрапив в оточення. Намагаючись вийти, вирішив з товаришем піти у розвідку, але потрапили під артилерійський вогонь, потім були танки. Загибель обох була миттєвою. Тіло не одразу могли забрати через окупацію території. Та після того, як українські війська на деякий час вибили росіян, Миколу доставили до Дніпропетровського моргу. По коханого Оксана поїхала сама, не стала здавати ДНК і чекати. З транспортом та супроводом допомогли побратими.
Дізнавшись про смерть зятя, не витримало серце мами Оксани, за день після його похорону в останню путь проводжали її. Попри біль втрати, жінка намагалася триматися, оскільки потрібно було думати про дітей і підтримувати батька. Молодший брат жінки не зміг залишатися удома після загибелі Миколи, й одразу вирушив до військкомату. З перших днів повномасштабного вторгнення боронить Україну чоловік старшої доньки.
Оксана розповідає, Микола дуже любив рибалити. Навіть перебуваючи на сході, знаходив час посидіти з вудкою. Коли почалася повномасштабна війна, надіслав додому рибацьке спорядження зі словами, що риби вже не доведеться ловити. Ще одним захопленням було садівництво. Біля їхнього будинку посадив великий сад, у якому проводив чимало часу. Крім того, на виділеній під садівництво ділянці мріяв посадити ще один. Навіть зробив перші кроки, посадивши саджанці фундука. Оксана пообіцяла здійснити з дітьми його мрію. Серед захоплень було ще одне – виноробство. На подвір’ї у подружжя Ткачуків росте сім сортів винограду, з якого Микола робив смачне вино, яким любив пригощати друзів.
-У ніч після похорон він наснився мені й попросив термометр. «Ти якось передай його, ми ним стільки хлопців врятували б», - промовив чоловік. Наступного дня проводжали в останню путь маму, у її труну я поклала термометр. Іншим разом уві сні порадив купити капусти й приготувати дітям голубці. Вранці прокинулася й цікавлюся у них, чи не хочуть голубців? Як виявилося, тато не помилився. Микола був щирим, компанійським, добрим, про таких кажуть, останню сорочку віддасть. Він до безтями любив своїх донечок і балував їх. А ще ніколи нікому не відмовляв у допомозі, тому й не дивно, що після смерті продовжує дбати про нас та побратимів.
Оксана з Миколою дуже кохали один одного. Жінка розповідає, проживши понад двадцять років разом, жодного разу не пошкодувала, що вийшла заміж за нього, і додає, що він був найкращим чоловіком на світі.
- Кажуть, з часом стосунки перетворюються на звичку. У нас було інакше. Кожен день проживали так, ніби тільки одружилися. Ще на початку подружнього життя у мене була мрія – хата з чотирма кімнатами, Микола мріяв про трьох дітей. Наші мрії здійснилися, здавалося б, тільки жити і радіти життю, якби не проклята війна.
У будинку, про який колись мріяла жінка, все нагадує про її Святого Миколая, як вона називає чоловіка. А саме свято на честь цього святого було особливим, воно й не дивно, адже у хаті був не лише Микола Миколайович, а й три Миколаївни. Тож подарунки у цей день отримували усі. Хоча, зі слів Оксани, ними вони любили балувати ними не лише дітей, а й один одного, і для цього не потрібно було чекати на свято.
-Мій Микола дуже любив солодощі, і у вихідні я завжди пекла щось смачненьке, а на дні народження обов’язково було два торти. А коли наближався Великдень і потрібно було місити тісто на паски, робили це з Миколою у чотири руки. А ще у нас був такий собі маленький, але особливий ритуал пов’язаний з ранковою кавою. Хто перший прокидався, той заварював її і приносив у ліжко. Хвилини, проведені за кавою, належали лише нам, і нехай увесь світ зачекає, та вони наші.
Оксана зізнається, що й досі відчуває Миколину присутність, хоча відпустила його.
- Якось прийшов до мене уві сні, і сказав, що хотів би перепросити. Я навіть не зрозуміла за що, бо ніколи у житті мене не скривдив. «Не дотримав слова, Обіцяв повернутися, та не зміг», - пояснив він. Після чого попросив відпустити до хлопців, бо вони потребують його допомоги. Ми обійнялися востаннє і він пішов.
Попри втрату коханого, жінка намагається бути сильною заради дітей. А ще вірить у те, що колись вони з Миколою зустрінуться і більше ніколи не розлучатимуться.
Жанна Білоцька
Коментарі