Надія Чеховська народилася на Донбасі. На Волинь вона переїхала разом з чоловіком Іваном, якого після закінчення гірничобудівельного технікуму направили на роботу на донецькі шахти. Подружжя Чеховських проживає на Волині вже 61-й рік. Працювала Надія Гнатівна у плановому відділі, хоча за освітою вона – педагог. За спеціальністю не змогла працювати через хворобу. Спочатку вони мешкали у Нововолинську, потім якийсь час – у Червонограді, а після запуску шахти №7 переїхали у Жовтневе, де Іван Андрійович працював начальником дільниці, а потім – начальником зміни. У Жовтневому у них з’явилася на світ дочка Ірина та син Юрій, який народився з вивихами суглобів і частину життя провів у інвалідному візку. Лікування та операції, під час яких були допущені помилки, призвели до того, що чоловік зараз може тільки ледь-ледь пересуватися по квартирі з двома палками. Вчитися в’язати Надію Гнатівну, за її словами, змусило життя.
-У той час, як у мене народжувалися діти, в магазинах не було ні повзунків, ні костюмчиків, ні багатьох інших дитячих речей. Довелося все це виготовляти власноруч. Спершу зв’язала костюмчик синові, потім – плаття Іринці, і так пішло. Коли ж почалася ця війна, я, сидячи біля телевізора, з болем слухала про те, що наші солдатики гинуть незахищені, без зброї, ненагодовані і роздягнені. Й так мені стало боляче за них, за їхніх матерів та діточок, що, почувши про потребу в шкарпетках, тут же сіла за в’язання, хоч уже дуже погано бачу. Чоловік розпускав старі шерстяні речі та змотував нитки у клубки, готував їжу, прибирав у квартирі, а я в’язала. Зв’язала 26 пар. І таке в мене у ті хвилини було натхнення, така радість, що хоч чимось можу допомогти нашим воїнам. А чоловік у мене особливий. За шістдесят років ні я, ні діти не чули від нього жодного поганого слова. Навіть розмовляючи по телефону з підлеглими, він ніколи не підвищив на них голос.
-Надія Гнатівна в’язала ці шкарпетки ночами, а вранці щодня приносила в селищну раду по дві пари. І такі в неї в цю мить були сяючі очі, таке окрилене та одухотворене обличчя, що в усіх, хто її бачив, тут же поліпшувався настрій, - доповнює Наталія Михайлівна.
-Мене дуже зачіпає за душу ця тема. Це ж наші діти, наші синочки страждають, а держава залишила їх напризволяще. Я сама зі сходу, прожила там 22 роки, і мені боляче, що заварили всю цю кашу там, а гинуть і стають каліками хлопці із заходу й центру, - каже Надія Гнатівна.
Коментарі