«Мене на волинську землю, де я зустріла чудових людей, привів сам Бог»

Переселенка з Луганщини Юлія Іваненко щиро вдячна волинянам, в однієї з яких вона знайшла нову домівку.
Чи легко уявити, що раптом звичний ритм вашого життя порушиться і вам доведеться залишити рідний дім, близьких та друзів та з однією валізою в руках опинитися далеко від свого краю? Звичайно, нам, волинянам, таке навіть уявити страшно, а для тисяч людей зі східної України це стало гіркою та болісною реальністю. Але багато з них, опинившись на Волині, вважають це дарунком долі.

«Я їх просила: «Подумайте, що ви робите!»
Юлія Іваненко народилася 1963 року на Луганщині в невеликому шахтарському місті Ровеньки. Його прославили молодогвардійці. В Ровеньках поховані Олег Кошовий та Любов Шевцова. За радянських часів у Ровеньки приїжджали численні делегації з усіх кінців світу. Юлія Вікторівна виросла в родині робітників. Батько був шахтарем, а мама працювала на фабриці. Незважаючи на те, що генетичне коріння по батьківській лінії проросло в Росії, пані Юлія вважає себе справжньою українкою. Після закінчення Луганського педагогічного інституту стала вчителем математики у школі. Як розповідає жінка, ніяка ворожнеча у Ровеньках ніколи не проявлялась. Навкруги в чепурних селах жили українці, які розмовляли рідною мовою. Про інтернаціональний характер містечка говорили назви вулиць Татарська, Болгарська, а після етнічного конфлікту в Середній Азії сюди приїхали турки-месхетинці.
Усе стало змінюватися, коли в Ровеньках з’явилися перші паростки майбутньої ЛНР. Спочатку вони спрацювали, споряджаючи людей на Антимайдан. В основному люди спокушалися грошима, і в першу чергу пенсіонери. Були й такі, кого притягували наркотики, якими біля Маріїнського палацу також щедро пригощали. Все це і посіяло свої згубні наслідки. Якщо на святі останнього дзвоника 2014 року у школі, де працювала Юлія Іваненко, учні були одягнені в українські вишиванки і співали Гімн України, то вже 1 вересня того ж року переважали проросійські настрої. В жовтні директор школи поставила вчителям дві умови: або працювати у школі під диктатом ЛНР, або звільнитися. Юлія Вікторівна вибрала друге. Її підтримали ще 12 колег. Незабаром місто захопили бойовики ЛНР. На вулицях з’явилися танки, а в напрямку до кордону потягнулися важкі вантажівки. Що вони вивозили з України, здогадатися неважко: вугілля, цінну деревину та інше.
- Я просила наших людей: «Отямтесь! Що ви робите?! Хіба ви не бачите, що коїться?!» Але у відповідь чула: «Ми хочемо в Росію Там буде краще», - розповідає Юлія Іваненко. – Тепер вони все зрозуміли. Українська армія стоїть усього за 50 кілометрів від Ровеньків, і наші місцеві запитують: «Коли ж вони нас звільнять?»

«Щира ВДЯЧНІСТЬ Усім володимирцям, які мене зустріли і підтримали»
Залишатися в Ровеньках Юлія Вікторівна вже не могла. Із психологією тих, хто підтримував ЛНР, жінка змиритися не хотіла. Оскільки вся її родина в цей час мешкала у Києві, Юлія Вікторівна збиралася до них, але життя у величезному місті було їй не до вподоби. Вона мріяла про затишне мальовниче містечко з багатою історією, і доля пішла назустріч жінці.
- Ще на Луганщині моя подруга Наталія Хомюк, чоловік якої родом з вашого району, вирішила їхати на Волинь і покликала мене з собою, - продовжує розмову пані Юлія. – Якимось чином їй стало відомо, що у Володимир-Волинській гімназії імені Олександра Цинкаловського потрібен вчитель математики. Ми проїздили блокпост, коли зателефонував чоловік і приємним голосом представився директором гімназії Олександром Романюком. Отож, вирушаючи на Волинь, я вже була забезпечена роботою. Правда, побоювання все-таки були. Я хвилювалася за те, як до мене, вчительки зі сходу, поставляться батьки і діти, чи зумію я виконати зобов’язання, які взяла на себе, чи виправдаю довіру. Та все склалося якнайкраще. Я сердечно вдячна учням за їхню любов і посмішки. Волинські діти дуже розумні. Вони багато працюють над собою, обмірковують своє майбутнє. Я дуже шаную колег, з якими працюю. Це справжні професіонали, майстри своєї справи. Кожна людина – наче перлина. Вдячна батькам, які зрозуміли, що я не прийшла сюди ворогом. Низько вклоняюся своїй колезі – дружині офіцера, який зараз воює в АТО. Саме вони запросили мене до себе на квартиру і стали мені рідними людьми. З етичних міркувань не називаю їхнього прізвища та імен. Щира вдячність усім володимирцям, які мене зустріли і підтримали. Мене на волинську землю привів сам Бог. Тут я зустріла чудових людей. Я приємно вражена культурою волинян, бо на кожному кроці чую ввічливі слова «дякую» і «будь ласка». А яке красиве ваше місто! Я у захопленні від золотих куполів древніх соборів, від тиші та чистоти парку Слов’янського. Волинь – земля неповторної краси. Мені вже пощастило разом з дітьми відвідати заповітні куточки вашого краю. Звичайно, я не одинока на західній Україні. В місто Червоноград переїхало багато шахтарських родин. Найбільше, що мені болить, - жінка не стримує сліз, - це те, що я бачу, як волинські жінки плачуть за своїми чоловіками, а матері – за молодими синами. І мені прикро, що саме мої земляки своєю необдуманістю спричинили це страшне для України лихо – війну. Проте хочу сказати, дуже багато місцевих хлопців на сході захищають свою землю в рядах українського війська. Так що волинянам не слід нарікати на те, що східняки себе не захищають.
Цікавлюся у своєї співрозмовниці, чи мріє вона повернутися на Луганщину.
- Я неодмінно туди повернусь, як тільки переможно закінчиться війна і всю цю еленерівську гниль викинуть за межі України. Це природно, що людина хоче жити там, де народилася. Болить серце за учнів, яких там залишила. У них забрали дитинство. Коли у нашій гімназії була урочиста посвята в гімназисти, я нишком плакала. Дітей на сході, які знаходяться на контрольованій сепаратистами території, позбавили таких свят. Та я впевнена, що повернусь туди , що над східною Україною засиніє мирне небо, і щиро бажаю всім жінкам та матерям Волині, щоб вони живими зустріли своїх чоловіків і синів. І нехай це станеться якнайшвидше!
Антоніна Булавіна, м.Володимир-Волинський

Розділ новин: 

Коментарі