Медсестра Людмила Пчьолкіна: працьовита, як бджілка, і просто мила жінка

Коли ми зі своїми болючими проблемами приходимо до лікарні, переступаємо поріг того чи іншого кабінету, найбільше, чого нам хочеться, це уваги, привітного і доброзичливого ставлення. Якщо так стається, то складається враження, що половина хвороби вже позаду…
Звичайно, у даний час важко розраховувати на таке везіння. Медпрацівники, крім суто особистих, як і кожна людина, мають достатньо переживань, пов’язаних із розмовами про впровадження медичної реформи. Ще нічого конкретно не зроблено, а розмови та домисли будоражать, не дають спокійно працювати.
Проте, на щастя, є ще такі кабінети, відділи, де хворого з порога зустрічають так, як би хотілося. Наприклад, фізіотерапевтичне відділення нашої лікарні, а саме кабінети світлолікування і електролікування. У кабінеті ультразвукової, променево-лазерної терапії і кварцування зустрічає кожного хворого щирою усмішкою медична сестра Людмила Володимирівна Пчьолкіна. Щодня тут конвеєр хворих, особливо у вранішні години. І для всіх у неї вистачає уваги та доброго слова. Багато діток – і вони не плачуть. Бо для малечі у Людмили Володимирівни підготовані іграшки, книжечки. Матусі кажуть, що вдома книжки діток не цікавлять, а тут уважно їх роздивляються впродовж процедури. До кожної дитини звернене усміхнене обличчя медсестри. Вона не сюсюкає, не «мусі-пусі», а розмовляє з ними, як щебече. Дитину, звісно, не обдуриш. Діти інтуїтивно відчувають і щирість, і загравання.
Кажуть, що випадковостей не буває. Напевно, так воно і є. Крім того, у медсестри прізвище Пчьолкіна, то ще й ім’я Людмила. Працьовита, як бджілка, кругом встигає, до того ж ще і мила – все вірно.
А приїхала Людмила Володимирівна до нашого міста з-за Уралу. За розподілом після закінчення медучилища у 1985 році. Мріяла працювати хірургічною сестрою. Не склалося. Направили працювати у медсанчастину до Чехословаччини. Там зустріла свого майбутнього чоловіка, військовослужбовця, який народився у Луцьку. Після розпаду СРСР чоловіка перевели на службу у Володимир. Отримали квартиру і осіли тут, напевно, назавжди. Мають двох синів. Кожен обрав свою життєву дорогу.
А Людмила Володимирівна почала працювати у фізіотерапевтичному відділі нашої лікарні, де трудиться дотепер. Каже, що їздять, буває, на її батьківщину, де у колись великому і заможному селищі неподалік Челябінська стоїть пам’ятник Тарасові Шевченку, а колгосп, який ще животіє, носить його ім’я. Сумує Людмила Володимирівна за сніжними і морозними уральськими зимами, за Челябінськом, де навчалася. А хто не сумує за дитинством і юністю, місцем, де народився і виріс?
Проживши на Волині майже 32 роки, вважає Україну своєю другою Батьківщиною. 26 років незмінно працює у фізіотерапевтичному кабінеті, любить свою роботу, своїх пацієнтів, а вони відповідають їй взаємністю.
Слід сказати, що і в кабінеті електротерапії, де пацієнти отримують електрофорезні процедури, магнітотерапію і діодинамічні токи, панує дуже хороша атмосфера. Тут багато кабін, обслуговують хворих декілька медсестер, а найстарша і найдосвідченіша Валентина Володимирівна Мартинюк уміло керує та дає лад усьому процесові. Кожен пацієнт відчуває доброзичливість і увагу.
Звичайно, цей відділ – не єдиний такий у лікарні. Просто довелося бути щоденним пацієнтом і спостерігачем саме там, тому все і впало в око.
А на завершення хочеться сказати, що все і скрізь залежить від кожної конкретної людини на своєму робочому місці. «Просто надо любить свою работу, уважать и жалеть больных людей, которые приходять к тебе за помощью», – сказала Людмила Володимирівна. І важко з цим не погодитись.
Лариса Прушинська, слухачка факультету журналістики Університету ІІІ віку, м. Володимир-Волинський

Розділ новин: 

Коментарі