«Людській досконалості немає меж, тому не варто зупинятися і спочивати на лаврах високих досягнень»

Публікації

Стверджує тренер із боксу СК «Любарт», майстер спорту зі спортивної акробатики, призер та переможець багатьох різноманітних турнірів і чемпіонатів різних рівнів зі спортивної акробатики, суддя міжнародної категорія Юлія Семко з Володимира-Волинського.
Дивлячись на цю тендітну й вродливу дівчину з чарівною посмішкою, якось важко уявити її на боксерському рингу, але, тим не менше, бокс - це не лише улюблена робота, а й справжнє хобі Юлі, без якого вона тепер просто не мислить свого життя. Народилася дівчина на Донеччині, в місті Макіївка. Після закінчення школи вона спочатку стала студенткою Донецького державного інституту здоров’я, фізичної культури і спорту, де отримала спеціальність тренера, а потім здобула ще й фах менеджера освітньої установи в Донецькому національному університеті імені Василя Сухомлинського.
На Волинь родина Семків переїхала в 2014 році, коли на сході розгорілося полум’я неоголошеної війни. Чоловік Юлі – військовий, служить у зенітно-ракетному полку. До речі, познайомилися вони завдяки спорту, - Іван раніше захоплювався фехтуванням.
Юлія почала займатися спортом ще з раннього дитинства, але це був не бокс, а акробатика. Про професійний спорт вона тоді теж не замислювалася. Навчаючись у школі, мріяла стати філологом, вивчати українську мову, тому, крім виконання обов’язкових шкільних завдань, вивчала мову самостійно, багато читала, цікавилася минулим українського народу, його звичаями і традиціями.
-Навчання в нашій школі, як і у всіх східних та південних регіонах України, велося тільки російською, а українську мову ми вивчали приблизно в такому об’ємі, як тут, на заході України, вивчали російську мову. Та я з дитинства захоплювалася творами класиків української літератури - Тараса Шевченка, Лесі Українки, багатьох сучасних українських письменників, - пояснює Юля своє досконале володіння українською мовою. - В Західній Україні я часто бувала й раніше, приїздила на змагання, тому на відміну від деяких своїх земляків, ніколи не сприймала за чисту монету казочки про «злих бандерівців». Як сталося, що я захопилася таким незвичним для жінок видом спорту, як бокс? І у школі, і у вузах я багато часу й уваги приділяла фізичній підготовці, зокрема, – спортивній акробатиці, де досягла вагомих результатів, маю звання «Майстра спорту» з цього виду. І поряд із залом, де ми зазвичай тренувалися, був зал боксу. Тож одного разу тренер боксерів запропонував мені з подругами спробувати себе й у цьому виді спорту. Я спробувала, і мені це дуже сподобалося. В той час мені виповнилося 17 років. І хоч я вже була спортсменом із хорошою фізичною підготовкою, робити кар’єру професійного боксера, було трохи запізно. Звичайно ж, я брала участь у різних боксерських турнірах, у тому числі й у національних, є призером України, але якихось більш вагомих результатів не досягла. Натомість стала тренером, чим займаюсь уже Я їду на змагання, то все, що стосується дому, сина, кухні, – лягає на чоловіка, і навпаки – їде на досить тривалий час він, - залишаюся я. Не так часто буває, щоб удома ми були всі разом. Тому, наприклад, взяти викрутку і щось підкрутити для мене ніколи не було проблемою. Тренерів із боксу серед жінок майже немає, і багатьох це дивує. Дуже часто я стикалася з ситуацією, коли батьки приводять синів на бокс і побачивши мене, спочатку насторожуються. Мовляв, як так, що тренер – жінка. Багато хто вважає, що бокс – це чоловічий вид спорту. Тож і тренувати й готувати спортсменів до змагань нібито теж - прерогатива сильної половини людства. Та згодом, коли бачать, що діти стають кращими, починають читати книжки, адже я від своїх підопічних вимагаю значно більше, ніж чоловік, починають співпрацювати. Якщо хтось думає, що бокс – це вміння помахати кулаками, щоб захистити себе, то глибоко помиляється. Хорошим боксером неможливо бути, якщо в тебе немає мислення. Тому я спонукаю дітей до того, щоб вони не лише зміцнювали себе, але й краще вчилися, багато читали, розвивалися. А серед них є й такі, що їх і дітьми важко назвати. Найстаршому з моїх вихованців - 24 роки, - посміхається Юля. – Причому, дехто їздить до нас на тренування з сусіднього Нововолинська. Кажуть, що у їхніх місцевих боксерських клубах себе не знайшли. Чи вважаю я себе самодостатньо реалізованою особистістю, яка досягла всього, чого хотіла? На мою думку, немає меж людській досконалості. Людина повинна вдосконалювати себе постійно, бо, якщо вона каже, що всього досягла і може спочивати на лаврах, - це велика помилка. Дуже хотілося б, щоб у нашій країні щось змінилося, щоб люди трохи по-іншому сприймали все, що їх оточує, цінували те, що мають.
Валентина Савчук, м. Володимир-Волинський
Конкурс журналістських матеріалів «Дій активно, живи позитивно!» ініційований Благодійним фондом Олександра Шевченка та Українським журналістським фондом.

Розділ новин: 

Коментарі