У давній індійській мудрості мовиться про те, що кожна людина для нас – учитель. Справді, від кожного, хто нас оточує, ми можемо чогось навчитися.
Людмила Сильвестрівна Патлашинська – людина, шанована і знана у Володимирі, адже 40 років викладала українську мову і літературу в школах нашого міста. Бог дарував їй непростий, але цікавий життєвий шлях. Ця добра і талановита жінка народилася у селі Брани Горохівського району на Волині. У тата Сильвестра і мами Варвари були сини Анатолій і Володимир, доньки Галина, Раїса, Лариса і наймолодша – Людмила. Тож у цій великій і дружній сім’ї діти виховувалися у любові до Бога та людей, злагоді, мудрості і працьовитості. Таке виховання діткам давали батько Сильвестр Харчук і мама Варвара. Батько був регентом церковного і цивільного хорів, а мама закінчила педагогічну школу при Зимненському монастирі та вчителювала на Житомирщині, у час Першої світової війни навчала дітей біженців.
Батьки нашої героїні працювали у господарстві, обробляли землю, щоб прогодувати велику родину, до щоденної праці привчали й дітей.
У 1936 році Сильвестр Харчук (батько нашої героїні) переїхав із дружиною і дітьми у село Мишів Іваничівського району, там став псаломником у місцевій церкві. Селяни полюбили їхню сім’ю, особливо за те, що батько мав музичні здібності, гарно співав, адже праця й пісня такі нерозлучні серед українців споконвіку. У Мишеві минало дитинство пані Людмили. Весела, щира, людяна, вона одразу здобула у селі багатьох друзів. Тут допитлива дівчина пізнала багато нового: народні звичаї і традиції, пісні, перекази, легенди. Від старших людей почула і про пані Євдокію Чапліну, яка володіла Мишевом. а згодом власницею стала її донька Наталія Дверницька (невістка Омеляна Дверницького – засновника першого у Володимирі й на Волині музею). Війна і радянська влада знищили маєток Чапліних-Дверницьких, і Наталія Дверницька, родовита дворянка, доживала віку у Володимирі в сім’ї художника Мирослава Зубінського, гляділа його сина Олега, якого дуже любила.
У житті кожної людини сумні події переплітаються з радісними, так було і на життєвім шляху нашої землячки. У 1939 році Людмила повинна була йти до першого класу польської школи, але початок Другої світової війни усе змінив. Зі смутком жінка згадує нацистську окупацію і те, як ледве не розстріляли її брата й багатьох інших односельців. Особливо болить її душа за долю сестри Раїси, яку вона дуже любила. Сестричка була дуже вродливою, освіченою, гарно вишивала і співала, захоплювалася музикою та історією, добре володіла польською і німецькою мовами, знала латинь, бо навчалася у гімназії у Володимирі та педагогічній школі (тепер – педколедж імені А.Кримського). Та відтоді, як окупанти захопили рідну українську землю, пішла дівчина до лав Української повстанської армії, освоїла фах медсестри і віддала своє життя у боротьбі за визволення України. Була Людмила Сильвестрівна і свідком Голокосту – знищення євреїв нацистськими окупантами. Важка доля випала і її брату Анатолію, якому довелося бути в’язнем нацистського концтабору «Майданек» і врятуватися завдяки втечі. Згодом був у повстанцях, а потім – у лавах радянської армії.
Та війна закінчилася, потрохи налагоджувалося мирне життя. Людмила навчалася у Мишівській школі. Спочатку й підручників не було, а писати доводилося на клаптиках газет. Та усе пережила і вистояла.
Людмила Сильвестрівна добре пам’ятає, яким було місто Володимир одразу після Другої світової війни, адже у той час вона приїхала сюди, щоб навчатися у педагогічному училищі. Незруйнованими тоді залишалися лише центральний ринок і будівля, де нині пенсійний фонд. На місці теперішньої міськради і Будинку культури залишилися завали. Та поступово місто відбудовувалося. Класи в педучилищі були не пристосовані для навчання, холодні. Опалювали торфом, хлопці ходили на Ладомирське кладовище, щоб узяти трохи гілок, аби розпалити торф. Студенти мерзли, хворіли, але вчилися, бо були молодими і прагнули знань, щоб будувати своє майбутнє життя. Особливо запам’яталася пані Людмилі добра кухарка тітонька Мотря, яка готувала їжу для студентів і приносила в гуртожиток каструлю, кажучи: «Їжте і поправляйтесь!»
У далекому 1948 році Людмила познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Володимиром Патлашинським, який у той час був студентом технікуму. Їхнє вірне, взаємне кохання тривало багато років. Дівчина дочекалася його з армії.
Згодом було навчання на історико-філологічному факультеті Луцького педінституту і багато років праці у різних міських школах, понад 20 літ – у другій школі. Людмила Патлашинська любила дітей, свою роботу, а учні відповідали їй взаємністю.
У любові і злагоді Людмила Сильвестрівна з чоловіком Володимиром Михайловичем (на фото), який працював учителем фізики і електротехніки у п’ятій школі, а згодом – у технікумі, виховали доньку Галину і сина Анатолія. Анатолій став викладачем фізики і математики, а донька Галина керує студією вокального співу «Ладомир» при Центрі позашкільної освіти. Її учні – учасники багатьох міських концертів, займають призові місця на всеукраїнських і міжнародних конкурсах.
Тішиться Людмила Патлашинська онуками Володимиром, Андрієм, онучками Ларисою і Тетяною – порядними людьми, які здобули освіту, знайшли своє місце в житті і подарували бабусі правнуків, котрі продовжують їхній славний рід.
Людмила Сильвестрівна – творча особистість. Вона – авторка збірок поезій «Любов, і біль, і віра», «Мудрість у пам’яті», п’єси «Щастя жити для вас», повісті «Мачуха», книги спогадів «Незабутнє, припорошене віддаллю років». Від батька жінка успадкувала любов до Бога і співу, тож певний час була регентом у соборі Різдва Христового, долучилася до його відбудови, брала активну участь у діяльності міської філії «Союзу українок».
Нинішня весна принесла Людмилі Патлашинській поважний життєвий ювілей. Тож хочеться побажати цій мудрій людині доброго здоров’я і Божого благословення. Ми, люди молодших поколінь, можемо навчитися у неї любові до життя, працьовитості, витривалості і патріотизму, адже у кожному її поетичному творі відчутне життєве кредо: «Любити Україну понад усе!».
Богдан Янович, науковий співробітник історичного музею
Коментарі