Ця відважна 89-річна жінка пережила фашистську окупацію, понад три десятки літ присвятила школі та учням. Вона і зараз знаходить сили для роботи у Раді ветеранів і співає у хорі «Мужність».
Уже 71-ий рік поспіль весь цивілізований світ відзначатиме свято Великої Перемоги над фашизмом у Другій світовій війні. Цей дійсно святий день завжди викликає почуття світлої радості та безмежної гордості за наш народ, який вистояв у роки лихоліття і поборов фашистську чуму. Сьогодні, як ніколи, ми розуміємо значення цієї події для людства, адже прагнемо миру, цінуємо свободу, шануємо тих, хто боровся тоді і бореться зараз за незалежність рідної країни. Ми не повинні забувати жахливих уроків історії, щоб знову не стати рабами окупантів, щоб не пустити ворогів на свою землю. Це, як ніхто інший, знають наші шановні ветерани і ті громадяни, чиє дитинство та юність були обпалені війною. Саме з такою людиною ми зустрілися напередодні Дня Перемоги. Героїня нашої розповіді Любов Олексіївна Толкаченкова у свій поважний вік добре пам’ятає, що їй довелося пережити під час війни, та ділиться своїми спогадами з дітьми і молоддю на зустрічах у навчальних закладах міста.
Ізгої
-Народилася я у с.Свали на Смоленщині. У батьків був хороший дім, велике господарство. У ранньому дитинстві нам зі старшою сестричкою жилося добре, поки не розпочалася колективізація, - розповідає жінка. – Батько відмовився вступати у колгосп, його обіклали великим податком, назвали одноосібником, що вважалося ганьбою, та утискали як могли. У першому класі я вчилася у рідному селі, тож і мені діставалося від однокласників. Далі це терпіти було неможливо, тож батьки продали будинок і переїхали ми у м.Починок Смоленської області. Спочатку жили на найманій квартирі, а згодом, за відсутністю кращого, придбали земляну хатину на околиці міста, де три стіни були ніби врізані у горбочок. Тато влаштувався шеф-кухарем на військовий аеродром, ми із сестрою ходили до школи – так і жили.
Але у 1940-му році все кардинально змінилося. Військову частину, де працював Любин батько, перевели на захід Білорусії, у м.Білосток (нині це територія Польщі). Аби не втрачати роботу, Олексій Абрамович переїхав сам і перевіз на нове місце сім’ю.
-Білосток – невеличке містечко. Майже половину населення у той час складали євреї, було багато поляків, білоруси, росіяни, - продовжує розповідь Любов Олексіївна. – Нас поселили у барак в парковій зоні, де ми займали лише одну кімнатку, яка водночас слугувала і кухнею. А коли я закінчила 7-й клас, розпочалася війна. Ми прокинулися від гулу літаків. На місто посипалися бомби, горіли на летовищі ангари, Білосток був у вогні. Ми не одразу зрозуміли, що відбувається, бо оголошення про напад ніхто не чув, а наші військові виїхали на навчання. У цьому пеклі мама приймала пологи у сусідки. А нам сказали, що йдуть військові маневри. Згодом прибіг якийсь солдат і повідомив, що за два дні у місті будуть німці.
Любочка тремтіла від страху. Раптом вона побачила, як під’їхали дві вантажівки, аби евакуювати залізничників. Дівчина у розпачі схопила подушку, ніби нею можна було захиститися від ворожої зброї, вибігла з хати та просила, щоб і її забрали із собою. Звісно, їй відмовили.
Перед дулом автомата
-Вранці 24 червня у місто прийшли фашисти. Перше, що зробили, вигнали з помешкань всіх жителів, зібрали хлопців та чоловіків, у тому числі нашого батька, та погнали в ліс. Ми не знали, що думати, боялися, що більше його не побачимо. Але після перевірки документів усіх відпустили додому.
І далі жінка розповіла про найжахливіший момент у своєму житті. Тільки її тато підійшов до бараку, як десь взявся німець і, промовивши слово «юда», наставив на нього дуло автомата. Олексій Абрамович був чорнявим, тож фашист і прийняв його за єврея. Тоді 14-річна дівчинка, забувши про страх, стала перед батьком, закривши його своїм тілом. «Мій тато не єврей, він росіянин!» – крикнула вона в обличчя загарбнику по-німецьки. Люба добре вчилася у школі, і знання іноземної несподівано стало у нагоді. Приголомшений мужністю дівчини есесівець опустив зброю і забрався геть.
За словами моєї співрозмовниці, особливо важко в окупації жилося іудеям. Їх зігнали в гетто на околицю міста, примушували носити нашивки із жовтими шестикутними зірками, забороняли ходити по тротуарах, лише по шосе.
Ще одним жахом для Люби стала звістка про загибель її подруги. Приїхавши у Білосток, вона познайомилася з польською дівчиною. Звали її Ванда. Дівчатка вчилися у різних школах (Ванда – у польській) та говорили різними мовами, але це не завадило їм подружитися. Завдяки новій подрузі Люба стала розуміти, а згодом і говорити польською. А ще Ванда завела її у польський костел, навчила хреститися і так долучила до церкви. Подруга мала чорне волосся і трішки була схожа на єврейку. Якось дівчинка йшла вулицею, як звичайно, по тротуару. Назустріч їхав на автівці озвірілий фашист, і, побачивши «непокірну «юду», навмисне повернув до неї і збив на смерть…
В окупації
Окрім німців, небезпеку несли і російські зрадники, що перейшли на бік фашистів і поповнили ряди так званої «РОА» (російської визвольної армії). Вони були охочі до гарних дівчат, тож Любі з подругами доводилося від них ховатися.
А як важко було дивитися на колони військовополонених, яких фашисти гнали через місто. Поранених, кволих, тих, хто не міг іти, на очах у місцевого населення добивали пострілами. А діти намагалися хоч якось допомогти нещасним, пробували передати бодай шматочок хліба, але їм не давали цього зробити.
-Нові «господарі життя» ходили гордо, від них тільки й чули: «Русіш швайн, Москва – капут». Ми зовсім не знали, що відбувається на фронті. Аж раптом у листопаді 42-го німці вивісили на своїх установах чорні прапори. Тільки пізніше, у лютому 43-го, ми дізналися, що вороги так оплакували оточення і втрати їхньої армії в боях під Сталінградом і що наші війська там розбили дивізію Паулюса, - пригадує Любов Олексіївна.
Але до перемоги було ще далеко. У 43-му німці провели перепис населення. 16-17 річних дівчат відправляли на роботу у Німеччину. Люба не потрапила до цього списку, але її направили на місцеву швейну фабрику, яка працювала у три зміни. Робочий день – по 8 годин виснажливої праці. Робітників називали не по іменах, а по номерах, у відповідності до нашивок на одязі. Любу звали №593.
-Спочатку мене поставили виконувати певні операції на швейних машинках, а потім – на конвеєр. Шили штани з грубої тканини для в’язнів німецьких концтаборів. Особливо було тяжко у нічну зміну, з десятої вечора до 6 ранку, коли злипалися очі, дуже хотілося спати, а треба було добре крутитися, щоб встиг ати за процесом. За рабську працю давали хлібні картки.
Але цей жах тривав недовго. 26 липня 1944 р. Білосток звільнили. У місто прийшли радянські війська. У числі визволителів був Любин троюрідний брат Василь, що до війни жив у Дніпропетровську. Вони не бачилися біля десяти років, а тут під’їжджає просто до їхньої хати машина з бійцями, і один із солдатів упізнає дядю Льошу (Любиного тата). Радості цієї випадкової зустрічі не було меж. Поки їхній підрозділ стояв у місті, Василь часто навідувався в гості до родичів, а потім пішов далі на захід виборювати перемогу.
-В окупації виживали як могли. У сезон з батьком і сестрою наймалися в села до поляків чи білорусів збирати врожай. За день нам давали по відру картоплі, а батько косив збіжжя, то з ним розплачувалися зерном. Зароблені харчі розтягували на цілий рік. А ще нашою годувальницею була корова Маньковська, яку нам подарували залізничники перед евакуацією.
На життєвому шляху
У вересні 44-го у Білостоці відкрили російсько-білоруську гімназію, де вивчали 5 мов: німецьку, польську, білоруську, латину, російську і навіть закон Божий. Люба з радістю знову приступила до навчання. Але за кілька місяців у результаті перерозподілу кордонів Білосток відійшов Польщі, і Толкаченкови вирішили повернутися на Батьківщину.
-Дали нам вагон у товарняку на дві сім’ї, ми зібрали свої нехитрі пожитки, взяли й корову та вирушили в дорогу. Було це у грудні. Їхали цілий місяць у лютий холод і зупинилися у Починківському районі на Смоленщині. Там я закінчила школу і вступила на природничо-географічний факультет Смоленського педінституту.
По завершенні навчання молодого педагога направили на роботу в смт Новодогіно Смоленської області. Любов Олексіївна у місцевій школі навчала географії та астрономії. У селищі познайомилася з військовослужбовцем Анатолієм Овсієнком, уродженцем с.Тростянка Володимир-Волинського району. Після одруження у 1954р. молодята переїхали у Володимир, на нове місце служби Анатолія. За рік у них народилася донечка Галина. Але цей шлюб виявився нетривалим.
Свою педагогічну діяльність у Володимирі Любов Олексіївна розпочала у школі залізничників, де, окрім географії та астрономії, навчала швейної справи та домоводства. Потім перейшла у школу №6, яка після подальшої реорганізації перетворилася на СШ №3. У цьому навчальному закладі жінка беззмінно трудилася три десятки літ, аж до пенсії. А на заслужений відпочинок вийшла у 56-річному віці.
Колишній учительці є що пригадати, адже її діяльність не обмежувалася лише уроками, а була надзвичайно насиченою і цікавою. За роки роботи педагог випустила 5 класів і десятки літ очолювала у школі на громадських засадах туристичний гурток. Щорічно вона готувала команди з туристичного багатоборства та спортивного орієнтування, які на численних змаганнях різних рівнів отримували призові місця. Водила дітей у походи по Волині, прищеплюючи їм любов до рідного краю, до якого і сама прикипіла душею, організовувала захоплюючі екскурсії по історичних місцях у різних містах України, Білорусії і навіть Молдавії. За активну і плідну працю Любов Олексіївна нагороджувалася численними подяками та грамотами, двічі була удостоєна звання «Турист СРСР» - за сходження на гору Казбек у Грузії та подорож по Карпатах.
У цій же школі Любов Олексіївна знайшла особисте щастя, познайомившись у 1962р. з колишнім фронтовиком, учителем математики Григорієм Миколайовичем Зайцевим, який став її чоловіком і вірним супутником життя на довгі роки. У 1992р. його, на жаль, не стало і жінка залишилася сама.
Але не в її характері сидіти вдома, замкнувшись у чотирьох стінах. Після виходу на пенсію Любов Олексіївна багато часу проводила на природі, 11 років обробляла земельну ділянку, до недавнього часу ходила в ліс по гриби та ягоди. Але цю частину захоплень довелося полишити – не те вже здоров’я. Проте, хай там що, пенсіонерка і сьогодні у вирі життя, серед друзів, знайомих, колишніх колег. Шістнадцять років тому вона увійшла до складу хору «Пам’ять», також співала у колективі «Журавка», а останні 14 літ пов’язує своє життя з народним хором «Мужність», який є окрасою багатьох міських заходів, виступає у школах, коледжах, військових частинах, на прикордонних заставах, їздить по селах. Також Любов Олексіївна бере участь у громадському житті. Будучи членом президії Володимир-Волинської організації ветеранів війни і праці, сумлінно виконує низку своїх обов’язків. Її часто запрошують на бесіди з учнями та студентами, де вона цікаво розповідає про історію свого життя. А для сімейного архіву Любов Олексіївна написала мемуари на 20-ти стандартних листках гарним каліграфічним почерком.
Ще одна частина життя пенсіонерки – тісний зв’язок з колишніми учнями, які її не забувають, шанують, вітають зі святами, завжди кличуть на зустрічі випускників. А рідні героїні нашої розповіді – дочка Галина, внучка Олеся та 16-річний правнук Владислав проживають у Чехії – так склалася доля. Вони часто телефонують мамі та бабусі і щорічно приїздять на гостину. Численні світлини близьких серцю людей прикрашають помешкання жінки.
* * *
Шановні ветерани, діти війни, всі наші читачі! Вітаємо вас із Днем Перемоги. Бажаємо міцного здоров’я, мирного неба, яскравого сонця і якомога більше радісних хвилин у житті.
Міла Сергєєва, м. Володимир-Волинський
Коментарі