Місто Володимир має свою особливу ауру, яку відчутно у кожній вуличці, пам’ятнику чи храмі.
Уже понад 200 років здіймається шпилями у блакить неба костел святих Якима і Ганни на площі Героїв у Володимирі. Цей храм має свою історію, оповиту цікавими легендами.
Перший католицький храм споруджено у Володимирі ще в 13 столітті. Це був костел Пресвятої Богородиці, збудований для німецьких і польських купців-католиків, які мешкали у нас. На жаль, він не зберігся у круговерті століть.
Після того, як у 1340 році розпалося Волинсько-Галицьке князівство, місто увійшло до складу Литви, а потім і Польщі. Католицизм починає зміцнюватися. Були спроби запровадити католицьку єпископію у Володимирі, але місцевий люд не підтримав цю ідею.
У 1554 році княгиня Ганна Збаразька, яка походила з давнього роду українських князів Несвіцьких, але стала католичкою, збудувала у нашому місті костел святих Якима і Ганни. Княгиня володіла величезними землями у південно-західній частині Волині, а тому мала можливість фінансувати будівництво. Костел був збудований з дерева, але під час великої міської пожежі він згорів.
У 1752 році за ініціативою та при підтримці луцького католицького єпископа Адама Войни Оранського, на місці втраченого храму розпочалося будівництво нового костелу, але вже цегляного, який зберігся до наших днів.
Допомогу в будівництві надавав хорунжий (військовий) Мартин Божидар Підгородненський. Він склав заповіт, у якому було написано, щоб після смерті його поховали у костелі. У ті часи це було звичною справою: меценат храмобудівничий міг знайти вічний спочинок у святині, збудованій за його участю. До того ж у костелі є склепінчастий підвал, що дає можливість припустити, що саме там могло проводитися поховання. Мартина Божидара увіковічнили у кам'яній плиті-барельєфі, яка знаходиться на внутрішній стіні костелу. На плиті зображений меценат, який вдягнутий у військовий обладунок і стоїть на колінах, молячись до Богородиці. Барельєф створений у 18 столітті. Він є мовчазним свідком понад двохсотлітньої історії.
А костел освятили на честь Якима і Ганни – батьків Богородиці. Храм спорудили у стилі пізнього (віленського) бароко, яке межує з класицизмом, тому поєдналися в архітектурі пам'ятки і ліричність, і затишність, і строгість.
Цікавим для дослідників і туристів є інтер'єр святині: по-перше, це єдиний храм міста, на бічних стінах якого збереглися фрески, по-друге, привертає увагу гарний іконостас у стилі рококо – тільки замилування викликають маленькі ангелочки, скульптури святих (у минулому скульптур було більше).
На жаль, не зберігся до нашого часу десятиголосий орган, привезений з італійського міста Равенна (за іншою версією з Вільнюса). Розповідають, що у 60-х роках 20 століття його вивезли до Луцька і сліди інструмента загубилися.
Але найцікавішим моментом в історії храму є легенда про скарби, які нібито колись у ньому зберігалися. У місцевому переказі йдеться про те, що в костелі були скарби та королівські регалії польських монархів.
У 1920 році, коли в місто увійшли радянські війська, вони шукали скарби, але не знайшли.
Річ у тому, що поруч з костелом знаходився капуцинський монастир і ченці відправляли Богослужіння біля одного з вівтарів. Після антиросійського повстання, піднятого в 1831 році місцевими поляками, монастир ліквідували, а ченці разом з архівами (і, можливо, скарбами) виїхали до Кракова, а від монастиря залишилися лише стіни у сквері поруч з костелом.
Парафіяльний костел називали Фара, а тому й нинішня Площа Героїв у минулому називалася Фарною вулицею.
Старожили міста пам’ятають, що поблизу костелу знаходилася дзвіниця, яку знесли після ІІ Світової війни. Костел оточували мури, які теж не збереглися. Дзвони на дзвіниці не лише закликали міщан до молитви, але й сповіщали про приїзд високих гостей (скажімо таких, як польський король Станіслав Август Понятовський).
Вистояв костел вже не одне століття, пережив дві світових війни, але і нині він розповідає гостям стародавнього міста про свої таємниці і легенди, які залишила у його стінах історія. І таки розповідає, бо каміння не мовчить, а говорить. Треба лишень вміти чути. Прислухаймося.
Богдан Янович
Коментарі