Спочатку був сон. Сірий. Усе навколо в ньому було сірого кольору: низький купол неба, земля, сірі без листя кущі та дерева. Не було у тому сні ні людей, ні тварин. Мертво довкола.
Проте страх від того сну був у іншому. На гілках мертвих кущів і дерев звисали сірими напівпрозорими клаптями якісь предмети.
Сон цей снився мені дуже давно. І лише через багато років по тому, коли прогрес нашого побуту дозрів до упаковочних пакетів, у які кладуть хліб, зважують крупи, м’ясо, на ринку жінки загортають у них свою продукцію, я пригадала, що вже бачила їх у своєму давньому сні. У ньому пакети прилипали до рук. Я намагалася захиститися від них. Було огидно. Дякувати Богу, сон виявився коротким, як кадр із фільму. Але дотепер пам’ятаю огиду від того, як ті пакети прилипали до рук і обличчя.
Через багато років я їхала поїздом на відпочинок до Судака. Хто подорожував залізницею до Сімферополя, той пам’ятає великі простори обабіч залізниці до і після Джанкоя, подекуди зарослі кущами і невеличкими деревами. Був травень, зеленіла трава і листочки на деревах. Тоді і там я ніби повернулась у той колишній сон. Хоча набагато приємніший, бо він був кольоровий. На гілках кущів, дерев висіли пакети: більші, менші, сірі, кольорові – різні. Вітер ганяв по траві, скільки бачили очі, від Сиваша і до моря безліч паперу, пакетів та іншого непотребу, викинутого людьми у природу. Було страшно.
Минуло ще кілька років. Довелося змиритися із ситуацією, що поліетиленові пляшки, пакети і пакетики заполонили наш побут. І то настільки, ніби без них жити неможливо. Розумна Європа витісняє зі свого життя цей загрозливий непотріб. А ми наче не розуміємо, чому. Свідомі громадяни й у нас подекуди відмовляються від такої упаковки в магазинах. Активісти виходять на протестні акції. Вже всім відомо, що цей непотріб і через століття не зотліє, не розчиниться у землі, а лежатиме у ній отрутою.
І останні події на Гаїті, де ніби рай на землі: зробив свою страшну справу циклон «Метью», чи як там його назвали. Зрештою, не він перший, не він останній. Природа все частіше вибухає подібними катаклізмами на всій планеті. Загинули тисячі людей. У репортажі журналістки після події прозвучали слова: «Природа мстить нам, людям, за забруднення її не лише викидами в атмосферу великих заводів і фабрик, а й через мільйони тонн різних відходів, упаковочних матеріалів, поліетиленових пляшок, пакетів, іншого непотребу нашої життєдіяльності. Ми, люди, знищуємо світ, у якому живемо, знищуємо самих себе».
Сон, як кажуть, у руку.
Лариса Прушинська, слухачка Університету ІІІ віку
Коментарі