«Дехто запитує, чому сьомий тупик має таку назву», - каже жителька міста Галина Матіюк. Вона знає, що відповісти допитливим, адже на цій вулиці жінка виросла, тут пройшло її дитинство, звідси вона пішла у велике життя. І хоча зараз Галина Іванівна проживає в іншому районі, однак досі навідує тут свою маму, яка є почесним старожилом 7-го тупика.
Пані Галина за освітою економіст, спершу працювала бухгалтером на маслозаводі. Потім її чоловіка перевели у Чехословаччину – там подружжя прожило 5 років. Після повернення на Батьківщину жінка працювала на міжрайбазі. Зараз Галина Іванівна – контролер на ринку. У пориві ностальгії у неї з’явилося натхнення розповісти про рідну вулицю, поділитися своїми спогадами з читачами газети. Погодьтеся, історія рідного міста і його вуличок – це те, що цікавитиме жителів завжди, тому настав час дізнатися, що приховує одна невеличка вулиця на окраїні Володимира.
-У 1949 році на околиці нашого міста було розпочато будівництво Волинського будуправління. На тому полі не було нічого, крім однієї залізничної гілки, яка вела просто в нікуди – у глухий кут за 7 кілометрів від залізничної станції «Володимир-Волинський». Для будівництва, звісно, потрібні були матеріали і робоча сила. Людей необхідно було забезпечити житлом. Тому, окрім будівництва підприємства, велося ще одне – неподалік зводили п’ять фінських будиночків та один гуртожиток. Вочевидь, у будівництві було чимало зацікавлених, оскільки воно завершилося у прискореному режимі. Загалом спочатку було поселено 40 сімей, - розповідає Галина Матіюк про витоки своєї рідної вулиці.
Людей у селищі було багато, але жили дружно, ділили між собою радість і горе. Пані Галина пригадує свої дитячі роки. Тоді улюбленим заняттям для малечі з околиці був спорт. Футбол, волейбол, баскетбол, біг, стрибки – майже увесь час діти проводили у рухливих іграх. «На жаль, спортсменом ніхто не став», - жартівливо додає жінка. «У дитячий садок нас не водили, бо до міста було далеко. Так і проводили час разом, граючись у школу, дочки-матері, як усі діти», - пригадує співрозмовниця. Тут, на сьомому тупику, де неподалік обривалася залізнична колія, три рази на тиждень (у четвер, суботу і неділю) було своє кіно. Щоправда, у кінозал, яким слугував великий коридор гуртожитку, доводилося йти зі своїми стільцями. «Майже кожного разу діти під час сеансу засинали, не додивившись фільм. А в кіно зазвичай ходили сім’ями. Потім можна було споглядати картину: хтось із батьків несе додому сонну дитину, а інший – стільці», - ділиться трепетними спогадами з дитинства Галина Іванівна. Фільми на сьомий тупик привозив один кіномеханік, а допомагали йому двоє місцевих хлопців – Валерій і Микола. Романтична справа настільки захопила хлопців, що вони мріяли пов’язати своє майбутнє з кінематографом. Однак з часом бажання змінилося. А ось сестра Валерія Світлана виплекала цю мрію і зараз грає у театрі, знімається в кіно, була ведучою програми «Катрусин кінозал».
Пізніше на 7-му тупику у родині Буймистрів з’явився перший на всю околицю телевізор. Біля нового дива техніки збиралося багато народу, тому коли малеча довго не поверталася додому із прогулянок, батьки знали, де її шукати – у Буймистрів.
Матеріали для будівництва постачали із різних куточків країни. Для їхньої доставки потрібно було мати адресу, а її не було. Увесь вантаж відправлявся на станцію «Володимир-Волинський» Львівської залізниці. Там на місці залізничники знали, що пунктом призначення є новобудови в районі сьомого кілометра залізничної колії, що закінчується глухим кутом. Тому самостійно дописували «сьомий тупик» у супровідних документах. Пізніше вже й самі постачальники будматеріалів вказували доставку на тупик сьомого кілометра.
У 1950-му році була збудована і пущена в експлуатацію електростанція, що забезпечувала електроенергією не тільки саме підприємство і поселення, але й місто Володимир-Волинський. «Пам’ятаю, що в наших будинках були встановлені лічильники, за якими вівся облік електроенергії, а для працівників підприємства вона була безкоштовною», - розповідає далі Галина Матіюк.
Кожній сім’ї у фінському будиночку давали по одній кімнаті. Оселю треба було узаконити, тому жителів будинків тимчасово прописали, видавши ордери на житло. Через селище проходила лише одна ґрунтова дорога, і будинки стояли тільки з правого боку, тому їх пронумерували парними числами. Коли почали реєструвати за місцем проживання, виникла необхідність якось назвати вулицю. Назву дали завдяки залізничникам. Тепер адреса виглядала так: м.Володимир-Волинський, тупик 7-го кілометра, номер будинку.
Із завершенням будівництва електростанції там же розпочалося будівництво пилорами. А на базі будуправління було утворено нове підприємство – деревообробний комбінат – ДОК. Але він проіснував недовго, оскільки поряд з нашим містом почали розбудовувати нове, шахтарське – Нововолинськ. «ДОК перевезли туди. У нас же залишилося наше селище і деякі споруди. На їхній базі пізніше відкрили птахофабрику», - каже Галина Матіюк. Деякі жителі глухого кута переселилися у Нововолинськ, частина залишилася жити з тимчасовою пропискою. Невдовзі фінські будиночки були передані на баланс місцевого будинкоуправління і жителі змушені були знову реєструвати житло. Питання адреси вкотре зависло у повітрі. І все ж залишили назву, дану колись залізничниками. «Наша вулиця знала багато людей. Вони жили тут, потім виїжджали, на їхньому місці з’являлися нові мешканці глухого кута», - розповідає Галина Іванівна. Знає ця вулиця Ніну Семенюк, яка сьогодні є довгожителькою сьомого тупика, бо проживає тут із травня 1953 року. 8 липня Ніні Никонівні виповниться 86 років.
Із часом назву вулиці змінили, а чому – невідомо. Тепер вона носить ім’я Смотрицького. Але по суті, це та ж сама вуличка за 7 кілометрів від станції «Володимир-Волинський» по колії. Єдине, що залишилося на згадку про неї, – автобусна зупинка «7-ий тупик», розташована неподалік від міського кладовища. А якщо перейти дорогу від тієї зупинки, то можна знайти поросле травою те саме місце, що дало назву вулиці – глухий кут залізничної дороги. І хоча зараз кладовище нарекли Федорівським, однак спочатку в народі його назву теж пов’язували із сьомим тупиком.
Аліна Зай, м.Володимир-Волинський
Коментарі