Кому муляє око скульптура волинських князів

У Володимирі-Волинському прозвучала пропозиція про перенесення пам’ятника князям Данилові Галицькому і Васильку Романовичу в дитинстві, автором якого є видатна скульпторка зі Львова почесна громадянка нашого міста Теодозія Бриж. Одна з володимирчанок запропонувала на цьому місці встановити монумент загиблим на Майдані.
Людмила Марчук, журналіст із Рівного, завершує роботу над книгою про видатну скульпторку Теодозію Бриж, львів’янку з непростою мистецькою та жіночою долею, творчість якої в Україні найширше представлена пам’ятниками у Володимирі-Волинському. Як колега Людмили Марчук і депутат міськради, не можу оминути увагою цю культурну подію, тим більше, що у місті публічно, на сторінках газети, пролунав заклик перенести одну з найцікавіших скульптур Теодозії Бриж в інше місце, а натомість встановити монумент Небесній Сотні. Ймовірність продовження старої радянської практики заміни пам’ятників у новому житті України тривожить мислячу громадськість, адже достойне місце для вшанування загиблих героїв можна знайти, не переносячи, тобто, не руйнуючи сучасні культурні символи, до яких належить і скульптура малолітніх князів Данила і Василька, що у сквері навпроти ресторану «Дружба». Теодозія Бриж також є автором пам’ятника королю Данилу Галицькому у Володимирі-Волинському, урочисто відкритому Президентом Леонідом Кучмою. Особливо щемливою її роботою мистецтвознавці вважають монумент на місці німецького концтабору (його у народі називають «Мати, що плаче»), де у жахливих умовах утримували полонених радянських воїнів. Бриж також виконала кілька макетів скульптур, нині встановлених на алеї князів біля Успенського собору: у повен зріст з мечем у двох руках Роман Мстиславович (підпис під пам’ятником, що це князь Мстислав, на думку Людмили Марчук, не відповідає дійсності), дві скульптури в позах сидячи – постаті синів Романа – князів Данила Галицького і Василька. А ще золоті, невтомні руки і філософська душа Теодозії Бриж створили з бронзи пам’ятник Данилу Галицькому у глибокій задумі, з короною в руках, який нині теж представлений на алеї князів, правда, трохи на віддалі від основної скульптурної групи. Мистецтвознавці стверджують: ця жінка уміла передати не лише настрій своїх героїв, а і їхню внутрішню сутність, змушувала глядача до напруженої інтелектуальної роботи. Про це та інше розмовляємо із землячкою та біографом Теодозії Бриж рівненською журналісткою Людмилою Марчук.
- Людмило, ваша книга «Теодозія Бриж: скульптор і скульптура у рамках доби» майже готова до друку у дрогобицькому видавництві «Коло». Чому саме ця жінка, ця особистість стала вашою героїнею?
- Бо це моя землячка, уродженка великої Волині, Сарненщини, котра своєю творчістю прославила нашу з вами рідну землю. Доля Теодозії, яку близькі ще називали Фаною, від самого дитинства була нелегкою. Заславши до Сибіру батька, її, юну повстанську зв’язкову «енкаведисти» забрали разом із вагітною мамою у Сарненську в’язницю, катували. Коли ж обидві захворіли на тиф, то вивезли напівживими у ліс і кинули в яр разом із трупами. Бог так управив, що біля того місця їхав возом дядько, побачив, земля ворушиться… Селяни виходили матір і дочку, вижило навіть немовля в утробі. А от карб пережитого залишився в душі та пам’яті назавжди: усе своє життя Теодозія не сприймала радянську владу, була до неї у внутрішній опозиції. У її майстерні часто збиралися дисиденти-шестидесятники, там неодноразово гостювали Іван Миколайчук, Іван Драч, Микола Вінграновський, Олесь Гончар, Дмитро Павличко, Віталій Розстальний, Сергій Данченко, Лесь Танюк, Ростислав Братунь, Микола Бажан. Натомість влада на десятиліття затримувала встановлення пам’ятників, звинувачувала скульпторку у формалізмі, цензори лінійкою вимірювали пропорції рук і ніг виліплених нею персонажів…
- Але ж переважна більшість скульптур Бриж дійсно не схожа на звичайних людей, вони наче постали з легенд, прийшли з інших, билинних світів. Напевно, це дуже дратувало представників радянського реалізму, саме тому готові скульптури роками припадали пилом у майстерні, підсобках, на складах… Чиновники боялися встановлювати такі нестандартні пам’ятники?
- Сумних історій про переховування чи ігнорування культурного спадку Бриж назбиралося чимало, навіть у незалежній Україні таке, на жаль, траплялося. Та, попри усе, Володимир-Волинський – єдине місто, де можна побачити аж шість скульптур її княжого циклу. Побачити не в музеях, а на вулицях, у скверах. Бриж була ще й добрим істориком, глибоко знала княжу добу, тому задум виліпити образи Данила та Василька саме у вашому місті історично обумовлений. Роман Мстиславович – Великий князь Київський, у 1204 році, у зв’язку із втратою Києвом стратегічного значення, переносить свою резиденцію (і по суті столицю Русі), у Володимир. Після загибелі цього володаря у поході проти малопольського князя Лешка Білого біля міста Завихвост, у червні 1205 року галицькі й волинські бояри повстали проти його вдови Анни та малолітніх синів Данила й Василька. Сім’я втекла за кордон, а Волинсько-Галицьке князівство розпалося на уділи.
- Ви маєте на увазі скульптуру малих Данила Галицького і Василька Романовича, розташовану у скверику біля ресторану «Дружба»? Тут, до речі, найбільше люблять фотографуватися туристи та молодята, сідло в руках княжичів за кілька десятків років відполірували до блиску.
- Так, цей пам’ятник незвичний і унікальний одночасно. Такого типу робіт у радянські часи ніхто не ставив у маленьких містечках. Це скульптура в людський зріст. Влада, як правило, не замовляла неідеологічних робіт. Це виняток. І сьогодні важко знайти автора, який би зумів створити таку високомистецьку річ. Володимиру-Волинському пощастило. Княжичі Данило й Василько зображені в отроцтві. Сини великого князя Романа Мстиславича тримають сідло свого батька з бойовими обладунками. У цій скульптурі закладена глибока думка, а сідло – прообраз їхньої майбутньої місії: коли княжі діти виростуть, то у 1215 році повернуть Володимир у свої володіння, а у 1230-му – усю Волинь. Наступні вісім років брати завзято битимуться за свою другу «вотчину» – Галичину, окуповану угорцями. Ми шукаємо істинного патріотизму, що став би прикладом дітям, майбутнім поколінням. Ось вам патріотизм на віки, гідний подиву й шани. Від народження княжичів готували до битви з ворогом за рідну землю, вчили перемагати. До того ж, приклад Данила й Василька – це чи не єдиний на той час історичний випадок, коли володарі-брати не поборювали один одного, а спільно й дружно княжили, разом господарювали й разом оборонялись. Історія свідчить: саме у період правління Данила Романовича, прозваного Галицьким (1201-1264рр.), та його брата Василька Романовича (1205-1271рр.) Володимир стає центром об’єднаного Волинсько-Галицького князівства, з 1253р. – королівства. Тут, на Волині, у княжому Володимирі й тепер пульсує серце всієї України-Руси.
- Повчальна історія. Саме тому цей пам’ятник маленьким княжичам і став сучасним символом древнього Володимира.
- Він, без сумніву, є ще й однією з найбільш вартісних робіт великої скульпторки Теодозії Бриж, чий феномен ще усвідомить мистецька Україна. Зліпити так княжичів, сиріт Романа Мстиславича, котрі дітьми були змушені переховуватися на чужині, могла тільки жінка. Скільки материнської любові та ніжності у цих образах! Власне, і ліпила вона їх зі своїх власних синів. Таких робіт у Теодозії Бриж є дві. Макет другої, де княжичі у ще молодшому віці, закутані у батьківський плащ, зберігається в музеї-майстерні скульпторки у Львові, на вулиці Мартовича, 5.
- Цікаво, чи хоч хтось із тих людей, котрі щодня фотографуються біля пам’ятника, знає про його унікальність та історичне підґрунтя?
- Чи не найбільша біда людства – невігластво. Коли чогось не знаємо, то засуджуємо, кричимо, що воно погане. А тепер, завдяки мережі Інтернет, те невігластво шириться миттєво. Демонструючи вболівання за благоустрій Володимира-Волинського і майбутній пам’ятник Небесній Сотні, одна пані з вашого міста пише (http://slovopravdy.com.ua/index.php/home-2/2708-yak-ia-bachu-onovlennia-...): «У нас чомусь спершу бездарно ставлять скульптури, так як маленьких князів Василька і Данила, а тепер не знають, куди їх подіти». Боляче читати такі рядки. Якщо людина так вважає, то або не знає, або ж серйозно не задумується над великою історією своєї малої батьківщини.
- Що ж робити у таких випадках?
- Володимир-Волинський є вагомим для всієї України, тому його історія має бути означеною, в тому числі у скульптурі, про що й подбала Теодозія Бриж. Доробок мисткині гідно пошановано й відзначено ще за її життя: у 1988 році скульпторка стала почесним громадянином Володимира-Волинського. Невже сьогодні місцеві про це забули? Дізнавшись, що пролунав заклик перенести чудову скульптуру й помістити деінде, на задвірках, я б’ю на сполох. Маю на те моральне право як дослідник життя і творчості Теодозії Бриж. Звертаюся до всіх володимирчан із закликом не допустити помилки. Володимир колись заховав у своєму лоні усю Русь, захистив її від спалення й плюндрування монголо-татарською ордою дотла. І хто знає, чи були б нині ми з вами, чи вважали б себе українцями, коли б не волинсько-галицькі князі Данило і Василько. Звісно, треба шанувати і нових героїв, підшукати пам’ятнику Небесній Сотні достойне місце. Але ж не за рахунок унікального у своїй мистецькій красі творіння рук і думки Теодозії Бриж!
- За силою художнього вираження Бриж порівнюють із такими всесвітньо відомими скульпторами як Олександр Архипенко чи Огюст Роден. Вчений, директор Львівської галереї мистецтв Борис Возницький зараховував її до сучасної десятки кращих скульпторів світу, мріяв організувати персональну виставку в Луврі, казав, що зі смертю Теодозії Марківни померла й скульптура в Україні.
- Про ці факти я згадую у своїй книзі, бо ніхто нас не пошанує, поки самі себе не шануватимемо. Володимир-Волинський міг би стати культурною Меккою завдяки величній історії, пам’яткам архітектури і скульптурам Бриж. А чи стане – залежить від жителів міста, від місцевої влади, здорового глузду й патріотизму. Але, не приведи Господи, щоб доля культурного та історичного надбання залежала від необдуманих вигуків окремих людей.
Довідково: Теодозія Марківна Бриж (1929-1999рр.), українська скульпторка. Народилася в селі Бережниця на Сарненщині. У 1954р. закінчила Львівський інститут прикладного та декоративного мистецтва. Жила й працювала у Львові, створила понад двісті скульптур, 27 з яких реалізовано в натурі. Чимало проектів здійснила разом зі своїм чоловіком Євгеном Безніском, монументалістом і графіком, зокрема меморіальний цвинтар січових стрільців на горі Маківка; меморіальну каплицю жертвам НКВС у Золочівському замку; пам’ятник Данилові Галицькому та Васильку Романовичу у Володимирі-Волинському. Скульптурам Бриж притаманні пластика, витонченість, легкість. У 1960-х роках мисткиня однією з перших стала на шлях сучасного світового мистецтва. Особливо вирізняється серія образів драми-феєрії Лесі Українки «Лісова пісня».
Похована на Личаківському цвинтарі у Львові. В Рівному на її честь названо вулицю.
Світлана Федонюк, депутат Володимир-Волинської міської ради, голова комісії з питань освіти і культури

Розділ новин: 

Коментарі