Кохання і безмежна довіра до своєї половинки – ось те, на чому тримається щаслива сім’я

У цьому переконані Людмила та Василь Милацькі, які через кілька місяців відзначатимуть трояндовий ювілей подружнього життя. Тішаться тим, що час не вплинув на їхні почуття, і вони такі ж щасливі й закохані, як у день свого весілля.
Люди – як зорі у небесній височині, що зустрічаються у безмежному просторі, щоб разом осявати галактику. І ніхто не збагне, чому саме так виходить: випадково зустрілися двоє, сказали одне одному кілька звичайних слів – і між ними пробігає іскра, яка тут же розгорається у неземне кохання. Обоє раптом усвідомлюють, що саме це і є та єдина чи той єдиний, з ким хочеться бути поряд усе життя і, як кажуть, «померти в один день». А може, це зовсім не випадковість? Можливо, так записано у Книзі Буття: коли і де кожен із нас має зустріти свою половинку. Просто ми йдемо одне одному назустріч, і коли ця мить настає, знаходимо те, що шукали. Головне – не розминутися в дорозі…
Знайомство юної жительки села Суходоли Володимир-Волинського району Люди Вакули й уродженця села Золотолин Костопільського району Рівненської області Василя Милацького почалося у січні 2007-го року з телефонного дзвінка.
-Моя старша сестра у той час навчалася на одному курсі з братовою Васі. Звичайно, дівчата, щодня спілкуючись між собою, розповідали одна одній про своїх рідних, тож не було нічого дивного в тому, що обмінялися номерами мобільних телефонів. Одного вечора на моєму мобільнику висвітився невідомий номер. У трубці я почула приємний молодий голос. Юнак назвався Василем і сказав, що дуже хотів би зі мною спілкуватися. Розмова між нами хоч і тривала дві-три хвилини, зав’язалася якось сама собою вільно, невимушено, ніби ми знали одне одного вже давно, - розповідає Людмила. – Спочатку ми щодня розмовляли по кілька хвилин, потім – по годині, а далі й по п’ять годин, лягаючи в ліжко і встаючи з телефонами біля вух. Так тривало два місяці. Знали вже одне про одного абсолютно все, хоча й уявлення не мали, як хто виглядає, бо не бачили навіть фото.
«Василь подарував мені обручку вже на другому побаченні»
Хлопець на той час, продовжуючи родинну династію педагогів (бабуся, батьки, тітки, старші брати хлопця, їхні дружини – вчителі), здобув освіту вчителя молодших класів у Рівненському державному гуманітарному університеті і три роки пропрацював у школі, був класним керівником. Люда опанувала професію медсестри у Ківерцівському медучилищі.
-Перше наше побачення відбулося 8-го березня на автостанції у Володимирі-Волинському, де я зустрічала автобус Василя, який приїхав до мене в гості. Зараз уже можемо зізнатися – обоє відчували в душі острах, боялися розчарування, що хтось із нас не сподобається іншому, хоча й наперед домовилися: в такому випадку відразу ж кажемо про це і залишаємося просто друзями.
Перше, на що звернула увагу дівчина, – великий пишний букет вишневих троянд у руках хлопця. Далі її погляд зупинився на його начищених до блиску туфлях.
-Взуття і одяг багато що можуть сказати про людину, - посміхається молода жінка. – Навіть більше, ніж обличчя. Я не маю на увазі, що це обов’язково мають бути дорогі, вишукані речі з модних магазинів. Інколи навіть і не в дуже дорогому, але гарно випрасуваному, чистому й акуратному вбранні можна мати шикарний вигляд. Також дуже сподобалася відвертість хлопця, його уміння підтримувати розмову. Оскільки я сама небагатослівна, люблю більше слухати, то скучати з Василем було неможливо.
-А я найперше подивився на Людині гарні, доглянуті, з акуратним манікюром руки. Не люблю дівчат і жінок з абияк обрізаними чи обгризеними нігтями і брудом під ними, - зауважує Василь.
Поки гуляли містом, дівчина постійно ловила на собі уважний погляд хлопця й сама крадькома приглядалася до нього, немов в океані, тонучи в його усміхнених очах. Потім вони поїхали в село.
-Мені дуже сподобалися гостинні та привітні Людині батьки. Спілкуючись із ними, я зрозумів, звідкіля у моєї майбутньої дружини така вроджена тактовність, хазяйновитість і любов до затишку в домі.
У тому, що дівчина якраз і є тією єдиною і на все життя, юнак не сумнівався і вже на другому побаченні 22 березня, у свій день народження, коли Люда приїхала в гості на Рівненщину, вручив їй обручку й запропонував вийти за нього заміж.
«Найкращим подарунком одне для одного є ми самі»
Весілля молодята відгуляли у Суходолах. Там же, у місцевому храмі преподобного Симеона Стовпника, вони дали перед Богом обітницю любити й оберігати свою половинку і бути вірним їй усе життя, які б випробування не випали на їхню долю. І своєї обітниці вони дотримують ось уже майже десять років (12 серпня нинішнього року подружжя Милацьких відзначатиме трояндовий ювілей – ред.). Оселилися молодята у Людиних батьків, а згодом усі разом перебралися у власний будинок в Нововолинську. Людмила влаштувалася на роботу в міську лікарню, Василеві ж довелося змінити професію. Він став працювати у міліції, дослужився до майора і тепер очолює дільничну інспекцію міськвідділу поліції. У них підростає двійко чудових діток – восьмирічний Юрко і трирічна Юля, яких батьки просто обожнюють. За весь цей час, відколи Василь і Людмила разом, у їхній родині не було жодної серйозної сварки. Якщо й виникають якісь непорозуміння чи суперечності, подружжя сідає за стіл, вислуховує думку кожного, обговорює ситуацію і шукає ту золоту серединку, яка задовольняє обох.
-Скажіть, будь ласка, з огляду на свій досвід, що Ви вважаєте найголовнішим, аби в сім’ї завжди були взаєморозуміння, злагода і мир?
-Довіра між чоловіком та дружиною. Якщо втрачається довіра, це вже біда – сварки неминучі. Тому і чоловік, і дружина повинні навчитися поступатися одне одному, прислухатися до думки іншої сторони і вміти визнати, якщо у чомусь помилялися, - відповідають в один голос.
-Яких подарунків ви чекаєте від своєї половинки у день народження?
-Нічого надзвичайного. Зазвичай Вася дарує мені улюблені троянди і якусь не дуже дорогу золоту прикрасу. А взагалі я люблю сюрпризи, тому ніколи не кажу йому, що б хотіла отримати.
-Я теж не вибагливий. І найкращим подарунком для мене є моя дружина, її любов, увага і турбота, а також наші діти.
-Хто є главою вашої сім’ї?
-Звичайно, я. Але, як кажуть у народі: «Чоловік – голова, а жінка – шия. І голова завжди повертається туди, куди повертається шия», - жартує Василь. – А взагалі в нашій родині рівноправ’я. Кожен у чомусь головний. Є питання, в якому краще орієнтується дружина, і навпаки. Всі рішення ми приймаємо спільно.
-Чи можете ви замінити при потребі одне одного у домашніх справах? Чи вважаєте, що досягли всього, чого бажали?
-Поділу на чоловічу й жіночу роботу у нас немає. Вася без особливих зусиль запросто може приготувати щось поїсти, прибрати в хаті чи погуляти з дітьми. Я теж не чекаю, щоб він забив у стіну цвях чи зробив якусь іншу роботу, якщо зайнятий чи у вихідний змушений бігти на службу, - запевняє Людмила.
-Усі вихідні ми стараємося провести разом. Влітку виїжджаємо з дітьми до річки чи на озеро, а взимку любимо пройтися містом, покатати дітей на санках. Оце і є сімейне щастя. Головне, щоб усі були здорові й в Україні швидше настав мир. Нічого більше для себе не бажаємо, хіба що ще власне гніздечко, - додає Василь.
Валентина Савчук, м. Нововолинськ

Розділ новин: 

Коментарі