Одним із найвпливовіших діячів епохи Середньовіччя був князь Володимир Святославович. У минулому деякі історики дотримувалися думки, що князь народився у селі поблизу російського міста Псков.
Цікаву гіпотезу про місце народження видатного діяча запропонував викладач Львівської політехніки Юрій Диба. Він проаналізував цитату з Ніконовського літопису, в якому йдеться про те, що князь народився у селі Будутині, куди його матір Малушу відіслала розгнівана княгиня Ольга – баба Володимира.
Як відомо, Володимир був позашлюбним сином Великого київського князя Святослава Хороброго і ключниці (служниці) княгині Ольги, яку звали Малуша. Малуша – донька Малка Любечанина, з роду якого вийшло багато київських і новгородських діячів. У літописі згадується про те, що княгиня Ольга подарувала згадане село Будутине церкві Пресвятої Богородиці. Юрій Диба, обґрунтовуючи свою версію, зазначає, що згідно історичних документів відомо, що село Будятичі Володимирського повіту (нині – Іваничівського району) належало до власності Зимнівського монастиря, де є церква Успіння Пресвятої Богородиці. Отож, ймовірно, що Володимир Святославович народився у с.Будятичі на Волині. Звідси, мовляв і його прихильність до Волині: князь подарував Зимненському монастирю ікону Богородиці, якою його на шлюб з візантійською принцесою Анною благословив патріарх Константинополя Микола ІІ Хризоверг. Зрештою і Василівська церква у нашому місті, згідно переказу, збудована воїнами князя Володимира, який у хрещенні прийняв ім’я Василій – так називався візантійський імператор, його тесть, котрий був хрещеним батьком Володимира Великого. Та ще й місто на правому березі Луги заснував Володимир.
Володимир Святославович залишив по собі слід в історії. По-перше, він став реформатором. Спочатку сам прийняв християнство, а у 988р. охрестив киян у притоці Дніпра – річечці Почайні. Безперечно, прийняття християнства князем мало свої історичні передумови. Це сприяло об’єднавчій політиці Володимира: він підкорив племена в’ятичів і радомичів, білих хорватів (взяв під свою владу міста Перемишль, Червен і Волинь). За правління князя Київська Русь займала територію від Західного Бугу до Волги, від Фінської затоки до Чорного і Азовського морів. Більшість держав Європи на той час вже були християнськими, тож і Володимир не міг залишатися язичником. З християнством на Русь прийшла сакральна архітектура і живопис, звичаї і традиції, освіта і книгописання. Проте і багато дохристиянських знань наших предків було втрачено.
Володимир проводив активну боротьбу з нашестям печенігів, будував нові оборонні фортеці. На чолі міст ставив своїх синів і наближених людей, але завжди радився із місцевим людом.
Він став карбувати власні монети – злотники і срібляники, на яких зображували самого князя, тризуб і лик Христа Спасителя. Ці гроші були рівнозначні візантійській номізмі і мусульманським динарам.
Літописець згадує про «володимирові пири»: для бідних киян – сиріт, вдів, інвалідів влаштовувалися благодійні обіди коштом князя.
Володимир активно зміцнював військово-морський флот, завдяки якому підтримував контакти з Візантією і навіть допомагав тамтешнім імператорам боротися з сепаратистами.
Поховали князя у 1015р. у збудованій ним Десятинній церкві у Києві.
Особистість Володимира Святославовича – неоднозначна: будучи язичником, він проводив бурхливе життя, силою захопив владу, проте зробив багато для зміцнення Київської Русі. Згодом його зачислили до лику святих - як православна, так і католицька церкви.
У народній пам’яті він залишився добрим князем–благодійником, оскільки, як писав Михайло Грушевський, у багатьох піснях його називали «Красне Сонечко» - навіть тоді, коли правитель вже відійшов у Вічність.
Богдан Янович, науковий співробітник історичного музею
Коментарі