«Кажуть, що в мої роки вже не годиться співати, а я піснями живу»

80-річна мешканка Володимирівки, яка знає багато старовинних пісень, залюбки бере участь в сільських святах
Зі старої світлини 50-річної давності дивляться дві молоді жінки, одягнуті по тодішній моді: в блузах зі стоячими комірцями, в широких картатих спідницях. Неважко здогадатися, що це сільські красуні, серйозні, дещо гордовиті, але з добрим поглядом. На молодих руках уже позначилася натрудженість, бо важко працювати довелося з малих літ.
-Я навіть школу не встигла закінчити, як мама послала мене працювати в місто Овідіопіль Одеської області, - пригадує Ганна Кисиличак, мешканка села Володимирівка. – То важкі були часи. Я заробила тонну зерна, а мама так зраділа, вигукнула, що я мільйон привезла. А сьогодні хіба тонна зерна може прирівнятися до мільйона?
Ганна Олексіївна народилася 1938 року в селі Старі Богородчани на Івано-Франківщині. В сім’ї зростало п’ятеро дітей. Батька свого пам’ятає погано. Він трагічно загинув від руки невідомих нападників. Матері було важко з дітьми, тому Ганнусі довелося покинути школу і поїхати в Одеську область на заробітки. В основному робота була пов’язана з господарством, яке постачало продуктами заклади харчування. Потім Ганна Олексіївна сама працювала в закладі харчування. В Овідіополі дівчина познайомилася з Іваном Михайловичем, який був її земляком. Одружившись, вони повернулися на рідну Івано-Франківщину. В подружжя народилося четверо синів: Михайло, Роман, Ігор та Віталій. А ще поряд оселилася народна пісня.
-Співати я любила завжди, - продовжує пані Ганна, - та раніше й люди дружнішими були, часто збиралися разом, співали. Пісня здружувала. В нас у пошані були старовинні пісні. Тепер мало хто їх знає. В нашому краї було багато пісень про Довбуша. Одна з них починалася словами: «Ой під гаєм зелененьким сидів Довбуш молоденький». Любила я коломийки, частівки. Зберемося, бувало, разом, співаємо аж до півночі, і втоми ніхто не знав. Чим довше співали, тим більше хотілося. Пісні, наче намистинки, нанизувалися одна на одну.
Наспівуючи, пані Ганна пригадує чарівні пісні свого краю. Мелодії і слова перекликаються з відомими піснями Волині. «Ой у гаю стелився низько туман», «Туман яром», «Тече річенька невеличенька», «Ой ти, мамо моя», «Ой на горі солома горіла», «Світи, місяцю, свічку, хай перейду річку», - гарний голос 80-літньої жінки бринить, як течія гірської річки. Відчувається, що це дарований природою, але не відшліфований академічний голос. Дай цій простій сільській жінці свого часу вокальну школу, і вона перевершила б співом відомих виконавців. Та не судилося. Талант пані Ганни служить її односельцям.
[caption id="attachment_42263" align="alignleft" width="225"]
Декілька років тому син Роман одружився з Людмилою, мешканкою Володимира-Волинського. Подружжя згодом переїхало до Володимирівки. Так сталося, що до сина переїхали батьки – Ганна Олексіївна та Іван Михайлович. Правда, довелося пережити два важкі удари. Пішли з життя старший син Михайло та чоловік. Але саме любов до пісні допомогла Ганні Олексіївні пережити горе. Жінку, яка володіє чудовим голосом і знає стільки народних пісень, почали запрошувати на сільські свята. Без перебільшення можна сказати, що пані Ганна стала своєрідною місцевою «зіркою». Їй завжди гаряче аплодують прихильники народної пісні.
-Кажуть, що в мої роки вже не годиться співати, а я піснями живу, - ділиться моя співрозмовниця. – Запросили на День села заспівати – я і заспівала. Хай молодь почує, які пісні співали в минулому. Тепер щось таке співають, щось й зрозуміти важко.
Окрім пісень, у пані Ганни є ще одне захоплення. Вона в’яже гарні теплі безрукавки. Багато їх зв’язала на замовлення, в тому числі й для воїнів АТО. Доки дозволяв зір, захоплювалася вишиванням.
Не можу не запитати, чи не нудьгує Ганна Олексіївна за рідною Івано-Франківщиною.
-Нудьги вже не відчуваю, але душу кличе рідна земля, - зізнається пані Ганна. – Там у мене родина лишилася, яка не забуває, згадує мене. В пам’яті залишилися наші звичаї, звуки цимбалів на весіллях. Ось ви жартома назвали мене гуцулочкою, а ми себе гуцулами не вважаємо. Гуцули мешкають на заході Франківщини, на межі із Закарпаттям. Так хочеться ще глянути на рідні місця, але жити залишусь тут, бо тут і чоловік, і син поховані. І співати буду, доки житиму. Хочете, я вам ще заспіваю?
І знову ллється чарівна пісня, вічна пісня кохання, і здається, що десь поряд б’є безсмертне джерело народної творчості, народної душі, але б’є не з-під землі, а з самих небес.
Антоніна Булавіна, с. Володимирівка, Володимир-Волинський район

Розділ новин: 

Коментарі