Хто ми: «Русский мир» чи незалежна нація?

Публікації

З кожним роком, а особливо останнім часом, все більше наших співгромадян відвідують виключно українські церкви. Разом з тим не бракує прихожан і у храмах Московського патріархату. Ті, хто не хоче змінювати звички ходити до храму давно протоптаною стежкою, кажуть, що байдуже, яку церкву відвідувати, адже молимось одному Богу. Це і справді так, однак питання в іншому: за кого молимось. Формально церква відділена від держави, але вона не може бути відособленою від того, що відбувається у мирському житті. А воно у свою чергу невід’ємно пов’язане з політичними подіями. Так парафіяни Української Церкви заявляють, що не хочуть молитися за Патріарха Кирила – однодумця і спонсора Путіна та його пресловутий «Русский мир», до частини якого він відносить Україну, тому й не ходять до підпорядкованих Московії церков. То що ж це таке – «Русский мир» по-кирилівськи, і чи потрібен він нам, українцям?
У 2009р. Патріарх Кирил виступив на відкритті Асамблеї організації «Русський мир» з промовою, яка була названа «програмним виступом». У мислячої людини кожна теза цієї програми викликає шок, адже вона ґрунтується на перекручуванні фактів та є образливою або ж лицемірною по відношенню до тієї величезної частини пастви Патріарха, яка не є російською за національною ознакою.
У вересні минулого року, враховуючи події в Україні, Патріарх, активно долучившись до брехливої російської пропаганди, розповів ЗМІ, якою «сучасною європейською країною» є Росія, розказав про особливості «російської цивілізації», а також про важливість збереження «Русского мира». А ще про те, якою підступною є західна цивілізація.
Ось як Патріарх охарактеризував російську цивілізацію: «Росія належить до цивілізації ширшої, ніж Російська Федерація. Цю цивілізацію ми називаємо «Русским миром». Одне це поняття – «Русский мир» – виводить з себе наших супротивників, у тому числі й ті націоналістично налаштовані сили в Україні, які намагаються в Росії бачити ворога, а в «Русском мире» – страшну політичну доктрину, спрямовану на обмеження суверенітету України, на поневолення України Росією».
Водночас Патріарх Московський нав’язує Україні свою волю, пропонуючи не приєднуватися до Євросоюзу, щоб нібито уникнути культурно-національної асиміляції. Релігійний вимір «Русского мира» він назвав джерелом миролюбності, а західну цивілізацію – «плавильним казаном», який «хоче все переплавити». А люди, не згодні бути переплавленими з іншими, які прагнуть зберегти свою самобутність, борються проти цієї страшної перспективи розчинитися в одному загальному просторі». Тут постає питання: хіба країни, що входять у Євросоюз, втратили свою самобутність, культуру, традиції, релігію? Хіба європейці стали порожніми індивідами без роду, без племені? Звісно, ні.
Далі Кирил каже: «Збереження цивілізацій, у тому числі «Русского мира», - це наше спільне завдання. Не для того, щоб відтворювати якісь політичні конструкції, будувати нові імперії, створювати військові блоки, зовсім не для того. А для того, щоб зберігати найбільшу спадщину, яку ми отримали від наших предків». Якщо це так, то як тоді пояснити вчинки вірного чада Патріарха Кирила – Володимира Путіна, який став на кривавий шлях саме збройного відродження прорадянської російської імперії, прикриваючись ідеєю надуманого «Русского мира»?
Як імперський, так і радянський досвід ясно показали: якщо росіяни обіцяють вільний розвиток національних мов – чекай русифікації. Якщо говорять про збереження суверенітету – чекай політичного тиску та погроз. Якщо згадують про збереження кордонів – чекай їхнього порушення. Залишається запитати: невже цього хотів Христос? Невже Господь схвалив би цей феєрверк російського лицемірства, який стверджує, що поважає усе неросійське, і тут же заперечує право піти з «Русского мира»? Та чи хочемо ми, щоб нам хтось нав’язував свою волю?
Є ще одна важлива обставина. Українська православна церква Московського патріархату досі однозначно не заявила про своє ставлення до української державності та подій, що відбуваються у нашій країні. В одних церквах моляться за мир, незалежність та територіальну цілісність України, за найшвидше припинення війни, за життя і здоров’я наших захисників. А в інших – ні. Все залежить від позиції самих священиків. Але в будь-якому разі данина від пожертв прихожан рікою стікається у Москву. Грошей стільки, що вистачає вищому духовенству і на чорну ікру, і на «чорний день», а також на «спонсорську» допомогу режиму Путіна.
Даною публікацією ми не намагаємося посіяти міжконфесійну ворожнечу, нікого не закликаємо змінювати свої переконання, тим більше, що свободу віросповідання ніхто не відміняв. Просто пропонуємо інформацію для роздумів.
А нас змусили замислитися над даною проблемою дві обставини. Так на прийомі у народного депутата Ігоря Гузя побувала жителька с.Микуличі. Для себе особисто не просила нічого, натомість підняла одну важливу громадську проблему. Жінка розповіла, що в селі діє церква Московського патріархату, яка по духу не відповідає патріотично налаштованим місцевим мешканцям. Тому люди хочуть мати свою, українську.
Громада церкви Київського патріархату с.Микуличі була зареєстрована ще у 2006 році, але ні тоді, ні тим паче зараз не має можливості збудувати новий храм. Тож протягом цього тривалого часу в теплу пору року біля каплички, розташованої на місцевому цвинтарі, службу проводить просто неба священик з Хобултови Юрій Зінчук. А взимку та у міжсезоння громада Української церкви з Микулич мусить їздити до Володимира.
Парафіяни не раз зверталися до місцевої влади, щоб дозволили їм використовувати для проведення богослужінь хоча б ту капличку, але їм відмовили. Отже, жінка приїхала просити про це народного депутата. Ігор Гузь пообіцяв посприяти позитивному вирішенню даного питання.
Іншою причиною для порушення даної теми став лист – крик душі від нашої читачки, надісланий у редакцію електронною поштою. Авторка не вказала назви села, про яке пише. Але, як з’ясувалося пізніше, йдеться саме про Микуличі. Отже, пропонуємо вам його зміст.
Нашим воїнам на фронті своєю байдужістю
і безпринципністю часто стріляють у спину свої ж, українці
«До мого знайомого, який багато літ був ревним віруючим і прихильником церков Московського патріархату, нещодавно (звичайно, з Божої волі, бо без неї нічого у світі не відбувається!) прийшло… просвітління. Це сталося як раптовий спалах блискавки, як удар ворога межи очі!
Потрапивши у Київ на кількаденний релігійний семінар, влаштовуватися на ночівлю він пішов до готелю на території Києво-Печерської лаври, де поселяють тільки своїх, перевірених людей. Пізніше, сплутавши двері вбиральні з виходом на вулицю, він потрапив на подвір’я лаври, де молоді монахи щось в мішках вантажили у машину.
-А що то ви, хлопці, таке робите? – не втримався, щоб не спитати.
-Та гроші на Москву передаємо, - неохоче відповів один із них.
А мого знайомого враз і заціпило. Це не те, щоб він не знав раніше, куди йдуть гроші (інколи останні) українських бабусеньок і дідусів, чоловіків та жіночок, молоді і майновитих панів. Знав. Але щоб отак, мішками… як картоплю, йому раніше якось і не уявлялось. І раптом щось різко перемкнуло у голові чоловіка, наче струм пронизав його наскрізь. «То це в той час, коли українці, кращі люди нації гинуть на фронті, приходять додому без рук і без ніг, ми ж власноруч нашим ворогам постачаємо гроші на зброю?! – миттєво подумав він. – Боже, то де наша совість, розум, гонор?!» - розпачливо мучився він думками далі. А потім мусив розповісти комусь, щоб легше стало. Його розпач почула і я. І тому пишу, бо так само не можу мовчати, бо нещодавно отримала підтвердження, якими байдужими і безпринципними можуть бути мої земляки-селяни (і, напевно, не тільки вони!) одного із сіл району. Але це село – не єдиний приклад, бо впевнена, що отак було б у кожному населеному пункті. І наперед хочу спитати: «Дорогі мої співвітчизники, а де ваша природна мудрість?!»
Отож, по порядку. Завжди і скрізь, в кожній громаді знайдуться люди, до яких оте просвітлення приходить раніше за всіх. І вони займають активну громадянську позицію та починають «будити народ», щоб не спав. Так і сталося в одному гарному селі неподалік Володимира. Ініціативна група почала збирати підписи, щоб місцеву церкву перевести під крило Київського патріархату. О! Щоб ви почули, який лютий гомін пішов по селу! Мало не в дзвони били! Ще б так Вітчизну захищали, як захищали церкву, підпорядковану Московському Патріарху Кирилу, який уже й не знає, куди свої статки розіпхати: чи черговий годинник за сотні тисяч євро купити, чи яхту за мільярди! А жирує він і за ваші гроші, українці, бо ви такі добренькі!
А, може, шановні земляки, Патріарх з вами поділиться? Ха-ха-ха! А дзуськи! Ви і далі виживатимете на свої пенсії і зарплати, а десяту частину нестимете до Московської церкви, мовляв, нате вам, «братики наші», розпоряджайтеся, може, танк зробите, з якого вбиватимете наших синів та чоловіків, а, може, сотні тисяч одиниць зброї!
Чи ви і досі наївно вірите, що церква не допомагає Путіну?! А чи вас нікого війна не вкусила за лікоть або в груди?
Люди, схаменіться! Одумайтеся! Кожна гривня, віддана Московії, це постріл у спину Україні, її синам і дочкам. Чи вам байдуже, якому пану служити, перед ким гнути спину? Пора вже випрямлятися, прозрівати, зітхнути вільно та без страху і полюбити рідну землю, бо хто ж її так міцно полюбить, як не її діти? Пора! Щоб не було пізно.
Надія Ковальчук, м.Володимир-Волинський»
Якщо ви, шановні читачі, маєте власну думку з цього приводу і хочете взяти участь у дискусії на сторінках газети, звертайтеся у редакцію.
Анна Коваль,м.Володимир-Волинський
«Русский мир» - це концепція міжнародної спільноти, об’єднаної причетністю до Росії і прихильністю до російської мови та культури. Російський драматург Олександр Островський трактував «русський мир» як «людську спільноту православних християн, що живуть в єдності віри, обрядовості та звичаїв».

Розділ новин: 

Коментарі