«Хочу, щоб поряд була чуйна і уважна жінка, яка погодиться доглянути мене до останніх моїх днів»

Благає напівпаралізований колишній шахтар із 27-річним підземним стажем, а нині інвалід першої групи Василь Скачко, якого немилосердна доля майже 20 років тому змусила пересісти в інвалідний візок. Життя людини влаштовано так, що ніколи не знаєш, яку долю приготував тобі Господь і що чекає на тебе у старості. Не знав цього і нині 66-річний мешканець Нововолинська Василь Скачко. У чоловіка є троє дітей, п’ятеро онуків і навіть двоє правнуків, але життя склалося так, що він змушений тепер шукати одиноку і незалежну жінку, яка погодиться жити разом із ним в окремій квартирі та допомагатиме виживати в цьому складному світі. Поки що Василь Іванович мешкає разом зі старшою дочкою Наталею, яка найближчим часом збирається їхати до чоловіка в Чехію, де той знайшов для неї роботу. Один із синів проживає у Благодатному, другий – у Москві. В кожного з дітей, як і в старших онуків, є власні сім’ї, свої проблеми і клопоти, тому бути цілий день поруч із батьком і дідом у них немає можливості. Дружина Василя Івановича, з якою прожив 45 щасливих років, раптово померла рік тому. На даний час, поки дочка на роботі, до чоловіка щоранку приходить знайома, яка обтирає і вмиває його, годує, допомагає одягтися і перебратися з ліжка в інвалідний візок, а в хорошу погоду вивозить погуляти на вулицю. Та в Любові Йосипівни є власний хворий чоловік, який теж потребує її підтримки і допомоги. Тому цілодобово опікуватися Василем Івановичем вона вже не може. -Я досить забезпечений матеріально і дуже хочу, щоб відгукнулася одинока, не залежна ні від кого жінка, старша 55-ти років, яка за відповідну плату погодиться постійно бути поряд і доглянути мене до останніх днів мого життя. Хотілося б, аби вона не була жадібною і брехливою, таких не люблю, - ділиться своїми побажаннями мій співрозмовник. – Найближчим часом я планую придбати меншу квартиру, де житиму після того, як дочка поїде до чоловіка за кордон. Там мені й потрібна буде помічниця. Усе свідоме життя Василя Івановича пов’язане з шахтами. Закінчивши школу, юнак недовго думав, куди піти далі, став студентом місцевого гірничо-будівельного технікуму (нині електромеханічний коледж), після закінчення якого спочатку 18-річним хлопцем працював робітником очисного забою, а через декілька років – гірничим майстром і помічником начальника вуглевидобувної дільниці на шахті №6. Одного дня в 1975 році під час зміни в лаві під землею стався обвал породи, в результаті якого 25-річний Василь отримав важку черепно-мозкову травму. Чоловік довго лікувався, а коли здоров’я покращилося, знову пішов на шахту, але цього разу вже на сьому. Пропрацював там до 1995 року, поки копальню не закрили. Молодших гірників перевели на інші шахти, а Василя Скачка відправили на пільгову пенсію. Але на цьому трудова біографія гірника не закінчилася. На прохання керівництва він ще два роки працював диспетчером копальні. Нове лихо сталося з чоловіком у 1998 році: далася взнаки колишня черепно-мозкова травма. Напад інсульту призвів до того, що 46-річний Василь Скачко став напівпаралізованим інвалідом першої групи (у нього повністю онімів увесь лівий бік – рука, нога і частина голови, є також часткові труднощі з мовою). Поки ще була жива дружина, каліцтво не було для нього такою непосильною ношею, але після смерті коханої жінки життя Василя Івановича перетворилося на нескінченні щоденні муки, оскільки самостійно, без чиєїсь допомоги він не може навіть пересісти в інвалідний візок, не кажучи вже про інші життєві потреби. Держава виділила йому автомобіль, він щороку за рахунок коштів Фонду соцстраху від нещасних випадків на виробництві їздить поправляти здоров’я в «Лісову пісню», але все це ніщо в порівнянні з тими життєвими негараздами, з якими щодня стикається у побуті цей чоловік. -Крім усього іншого, є у Василя Івановича ще одна проблема: ми ніде не можемо дістати акумулятори для електровізка, без якого не можемо вибратися на вулицю. Зверталися по допомогу куди тільки можна, в тому числі й у місцевий благодійний фонд Ігоря Палиці «Тільки разом», але там сказали, поки що нічим не можуть зарадити, бо таких акумуляторів в Україні немає. Василь Іванович дуже хороша людина. Він усе розуміє, в нього непогана пам’ять, залюбки проводить час за комп’ютером, але навіть тут йому не обійтися без сторонньої допомоги, оскільки уже погано бачить і не може справлятися з обладнанням однією рукою, - розповідає Любов Йосипівна. – Тому йому вкрай потрібна чуйна, милосердна і не байдужа до чужої біди доглядальниця, яка постійно буде поруч з ним, особливо вночі, вдень можу навідуватися і я. Якщо така людина знайдеться, то нехай зателефонує, і ми про все домовимося. Бажано, щоб вона не була обтяжена власними сімейними клопотами та дітьми. Василь Іванович дуже надіється на зустріч із такою жінкою. Контактний телефон 096-682-38-97. Валентина Савчук,м. Нововолинськ

Розділ новин: 

Коментарі