«Хочеться внести і свою часточку в таку святу справу»

Багатьом із мешканців Благодатного вже за 80, але, незважаючи на солідний вік, вони не хочуть стояти осторонь і бути байдужими спостерігачами. Взяти хоча б Людмилу Бомчик. Народилася вона на Ківерцівшині, у 17 років поїхала працювати на шахти Донбасу, там зустріла своє перше кохання, але заміжжя виявилося невдалим. Тож після розлучення жінка з дітьми повернулася на батьківщину. Працювала касиром у будинку культури селища Жовтневе. Зараз їй уже 82. Людмила Романівна – мама чотирьох дітей, бабуся шести онуків та прабабуся десяти правнуків, але енергії, життєрадісності та працьовитості цієї жінки по-доброму може позаздрити навіть набагато молодша людина. Жінка – старша сестриця у храмі Винесення Чесних Древ. Із першого дня існування храму не пропускає жодної церковної служби, навіть коли ллє проливний дощ чи крутить віхола. А ще пані Людмила дуже любить квіти, які висаджує де тільки можна. Одна з дочок Людмили Романівни шиє чохли для машин, тож жінка збирає кусочки хутра, які залишаються від чохлів, і вручну шиє для воїнів дуже гарні й теплі одіяла.
-Принесла нам уже дев’ять таких одіял, ще кілька напівготові. Два одіяла  ми дали Євгенові Мацюку, його другові, чотири передали на схід танковому екіпажу Кості Мрочка, решту – Володимиру Дмитруку та іншим нашим землякам. Усі вони дуже задоволені таким подарунком, -  розповідає пані Наталія.
-На жаль, у мене вже не ті роки, щоб зробити щось більш вагоме для наших хлопців. До того ж і хвороби докучають. А так хочеться внести і свою маленьку часточку в таку святу справу, адже сам Господь заповідає нам допомагати ближньому. А з іншого боку, мені й самій якось теплішає на душі від  усвідомлення того, що десь там, на передовій якогось солдатика зігріє мій плед. Серце кров’ю обливається, коли подумаю, як важко нашим синочкам на цій проклятій війні, - каже пані Людмила.

Розділ новин: 

Коментарі