Хлопець щодня просить милостиню на їжу і мріє про роботу

Публікації

Цього худорлявого хлопця, який на колінах просить милостиню, володимир-волинці бачать щодня. Ярослав Роман десять місяців тому вийшов з місць позбавлення волі й з усіх сил намагається жити чесно. Він не краде і не обманює, а простягає руку, щоб, зібравши гривню до гривні, купити шматок хліба.
Його дитинство скалічила пиятика батьків. Він не відчував батьківського тепла і ласки. Але коли вийшов із в’язниці, то перше, що зробив, поїхав на могилу мами і голими руками зривав метрові бур’яни.
Ярослав має мрію. Просту і велику: хоче влаштуватися на роботу, зібрати гроші та встановити на матусиній могилі пам’ятник.
Про те, що змусило його, молодого хлопця, замість роботи щодня стояти на вулиці з простягненою рукою, Ярослав розповів кореспонденту «Міста вечірнього».
Народився Ярослав у селі Сокирниця Хустського району Закарпатської області. Мало добра випало на його долю. Дитинство не було безтурботним, адже батьки зловживали спиртним, а батько ще й частенько сидів у в’язниці. Виховувала хлопця більше бабуся, але вона розривалася між роботою, ним та братом-інвалідом. Йому діставався мінімум уваги від дорослих. Через те Ярослава двічі залишали у першому класі. Та все ж він, підрісши, зрозумів, що школу потрібно закінчити. «На Закарпатті я проживав до 18 років. Потім мене підставив мій друг, і я потрапив у місця позбавлення волі, де відбув 9 років 8 місяців. Сидів в Івано-Франківській області в колонії ВК-41. Звільнили мене умовно достроково за хорошу поведінку. В колонії бачили, що я прагну змінити своє життя і вийти на волю, тому й допомогли з амністією. Коли мені сказали, що я вільний і можу йти додому – не повірив. Я, чесно кажучи, й досі не вірю, що я на волі», - розповідає Ярослав.
Уже десять місяців хлопець на волі. Радіє тому, що поступово звикає до нових реалій, але тюремний режим все ж наклав відбиток на його повсякденне життя. Перші дні на волі автоматично, як і в колонії, прокидався о шостій годині ранку і тільки з часом звик прокидатися пізніше.
Після звільнення Ярослав повернувся на Закарпаття, але живою не застав рідну матір, яку дуже любив, незважаючи на те, що вона полюбляла алкоголь. Батько за цей час встиг одружитися вдруге і на сина не чекав. «Мені навіть толком ніхто не сповістив про те, коли померла мама. Я був тоді у в’язниці й отримав конверт з двома листами: один писала сестра, яка сама розповідала про те, хто в селі помер, а інший – родичі, в якому одним рядком написали, що померла мама. Батько не написав ні слова. Цього я не можу йому пробачити. Як звільнився, поїхав додому і по дорозі зателефонував до батька та запитав, чи він прибирає на могилі мами. Він мене запевнив, що прибирає. Але я, приїхавши в село, не додому пішов, а відразу на кладовище. Могила мами заросла бур’янами, вищими за зріст людини», - розповідає хлопець.
Ці бур’яни Ярослав виривав голими руками. Заодно прибрав і могилу любої бабусі. Нині він має мрію: влаштувати життя, зібрати трохи грошей і встановити на маминій могилі пам’ятник. «Мені бабуся та мама якось наснилися у в’язниці. Снилося, що я в центральній камері, а вони – в камерах по боках. І перемовляються між собою. Я їх питаю, що вони тут роблять, а вони мені у відповідь: «Тобі до нас не можна».
До Володимира-Волинського Ярослав потрапив випадково. Допомогли добрі люди. «У в’язниці я сидів із хлопцем з Ковеля. І він, звільняючись раніше, сказав мені, щоб я, коли матиму проблеми, приїхав до нього. Я не запам’ятав його адреси. Знав, що він з Ковеля і часто буває на автостанції. Став там розпитувати людей про нього, але знайти товариша так і не зміг. Я розгубився. Не знав, що робити і куди їхати далі. Аж одна циганка, побачивши мою розгубленість, підійшла та стала розпитувати про моє життя. Почувши, що я не маю де жити і дізнавшись, що я маляр-штукатур, вона запросила мене до себе у село Верба зробити їй певний ремонт. Так я і опинився у вас», - каже Ярослав.
Уже згодом він разом із племінницею господині хати у Вербі перебрався до міста. Не подобалося господині хати, що Ярослав припав до душі її племінниці. Хлопець не став терпіти їхніх образ, а посеред ночі зібрав свої невеликі пожитки та пішов від них. Дівчина пішла за Ярославом. Тепер закохані винаймають квартиру і живуть разом.
Закрутившись у власних проблемах, Ярослав думав, що загубив паспорт. Уже почав збирати довідки для виготовлення нового, аж з’ясувалося, що його паспорт знаходиться у матеріалах кримінальної справи. Тож хлопець поїхав додому на Закарпаття і через деякий час отримає свій документ. «Я дуже хочу влаштуватися на офіційну роботу. Це можливо буде лише тоді, коли матиму на руках паспорт, тоді я не буду бомжем, а громадянином України. А так зараз хто я? З досвіду знаю, що без документів довести свою правоту важко, навіть коли ти тисячу разів правий. Я нікого тут не знаю, тож вирішив просити милостиню. Я краще попрошу, ніж вкраду. Назад до в’язниці я не хочу»,- переконує Ярослав.
На запитання, чи охоче наші люди дають милостиню, Ярослав відповів, що не дуже. Але того, що назбирує за кілька годин стояння на колінах, вистачає на їжу та оплату квартири, яку він винаймає. Та навіть і на той мізерний шматок хліба Ярослава спокусився місцевий рецидивіст, який почав вимагати від нього частку зібраних коштів, погрожуючи тим, що поб’є його. Хлопець поскаржився володимир-волинським міліціонерам, і вони стали на його захист.
За допомогу у пошуку документів Ярослав дякує пану Олександру з організації «Борці за справедливість» і сподівається, що знайде роботу та перестане просити милостиню. Хлопець хоче працювати, а тому просив надрукувати його номер телефону, можливо, знайдеться людина, яка надасть йому цю таку омріяну можливість чесно заробляти гроші: 093-260-37-67.
Ярослава Вознюк, м.Володимир-Волинський

Розділ новин: 

Коментарі