Громада української греко-католицької церкви відзначила день святого Йосафатата 25-ту річницю виходу з підпілля

Публікації

Валентина Тиненська,м.Володимир-Волинський
Володимир-Волинський – дуже релігійне місто. Тут багато пам’яток архітектури – храмів, які таять у своїх стінах величне свідчення давніх подій, будуються й нові церкви, що вже нашим нащадкам розповідатимуть історію свого створення. На цій землі мирно співіснують різні релігійні громади. Греко-католицька за своєю чисельністю не є надто великою, проте саме її представники зробили чимало хорошого для розвитку соціального й культурного життя міста.
З нагоди свята та пам’ятної для греко-католиків дати ми зустрілися з настоятелем храму святого Йосафата отцем Іллєю Сіруком (чин святого Василія Великого).
-Отче, як давно у Володимирі-Волинському діє українська греко-католицька церква?
-Українська греко-католицька церква, або як її ще називають уніатська, – єдина з українських Церков, що має безперервну ієрархічну спадкоємність з часу заснування у Х ст. Київської митрополії. У Володимирі-Волинському протягом сотень років діяли церкви та монастирі УГКЦ. І якщо ми себе запитаємо, яка ж віра наших батьків, то, цілком можливо, що наші предки відвідували саме цю церкву. Вона не була чужою чи ворожою, як уже за радянських часів нам намагалися її представити. У 1596 році Київський митрополит Михайло Рагоза, 5 єпископів та 3 архімандрити у церкві св.Миколи підписали Берестейську унію, в якій визнали церковну владу єпископа Риму, вийшовши тим самим з-під юрисдикції Константинопольського патріарха. Цікаво, що артикули унії єпископи з Правобережної України писали неподалік Володимира – у Торчині, Волинської області. Більша частина цих артикулів була покликана зберегти богословську, літургійну та канонічну ідентичність Унійної Церкви. Як ми знаємо, колись Володимир-Волинський був центром церков. Раніше храмом греко-католиків був Свято-Успенський кафедральний собор, де поховані 3 митрополити і 10 єпископів УГКЦ, які проживали в місті. У соборі й досі знаходиться розп’яття, перед яким у дитинстві молився священномученик Йосафат (уродженець міста, нетлінні мощі якого зберігаються в базиліці апостола Петра в Римі. Саме нетлінність мощів й численні зцілення віруючих біля них свідчать про святість Йосафата). А нинішня Свято-Миколаївська церква теж була побудована у XVIIІст. як греко-католицька каплиця святого Йосафата (у 1800р. її передали Православній Церкві).
-Відомо, що великий святий – Йосафат Кунцевич – прославив наше місто у католицькому світі, адже він усе життя боровся за єдність Церкви і європейське майбутнє для України. Це багато в чому нагадує наше сьогодення, чи не так?
-Дійсно, сьогодні ми, наш український народ боремося за те, за що колись віддав життя святий Йосафат, – за єдність народу, Церкви та європейський вибір України. Віками існувала проблема того, що народи-сусіди, які захоплювали наші території, вважали, ніби ми не маємо права на свою ідентичність, національну і релігійну самобутність. Нашу країну шматували і народ хотіли роз’єднати, налаштовували брата проти брата, звідси, на мою думку, усі наші проблеми. Йосафат усе життя прагнув єдності. Основну ідею свого церковного служіння Йосафат вбачав у тому, аби утвердити істину: Українська церква має залишатися східною за своїм характером у всьому (насамперед у своєму неповторному, збагаченому українськими народними традиціями обряді), але вона має виконати волю Самого засновника Церкви – Ісуса Христа, адже це він доручив збудувати храм Господній апостолові Петрові, а Петро збудував його саме в Римі.
-Греко-католики відіграли свого часу важливу роль в економічному й культурному житті країни. Чи відомо Вам, яким чином УГКЦ Володимира-Волинського сприяла розвитку суспільного життя міста?
-Єпископи та священики УГКЦ були безпосередніми учасниками культурного, політичного, економічного відродження українського народу. Пригадуємо, музику гімну України написав греко-католицький священик Михайло Вербицький. У Володимирі-Волинському представники громади УГКЦ ніколи не лишалися осторонь того, що відбувалося в місті. З давніх-давен займалися освітньо-просвітницькою діяльністю, провадили навчальний процес в парафіяльних школах, утримували першу у Володимирському повіті аптеку, крім того, створили унікальний навчальний заклад, у якому навчалися не лише уніати, а й римо-католики, православні й лютерани, – це був поліконфесійний заклад із кращими зразками західноєвропейської освіти... І сьогодні ми є активними учасниками суспільного життя, беремо участь у всіх заходах на підтримку захисників Вітчизни, акціях миру.
-Днями ви відзначали важливу дату – 25-ту річницю виходу церкви з підпілля. Що за цей час змінилося у житті УГКЦ міста?
-Руський імперіалізм завжди був і поневолював народи, насаджував своє, не сприймаючи чуже: мову, культуру, релігію. Так у 1946-1989 роках Греко-Католицька церква офіційно була ліквідована радянською владою й діяла у підпіллі. В ті часи люди змушені були молитися за щільно завішеними вікнами тихенько, аби ніхто не довідався. Громади як такої не існувало, храму не було, проте у Володимирі жили священики, які хрестили, вінчали, читали слово Боже. Відродження УГКЦ тут, як не парадоксально, розпочалося ще у період підпілля, з 1945р., коли до міста переїхала сім’я майбутнього священика Івана Мельника. Після рукоположення Іван Мельник тісно контактував з іншими василіанами (представниками чину святого Василія Великого УГКЦ), які у 50-60рр. час від часу приїздили до оселі Мельників для звершення святої Літургії й інших обрядів. Зазвичай це відбувалося вночі. На богослужіння, крім Мельників, приходили родини інших володимирчан. З виходом УГКЦ з підпілля діяльність отців василіан відновилася. Уже з початку 1989 року священики відправляли богослужіння у центрі Володимира-Волинського: на тому місці, де колись знаходилася церква св. Параскевії (саме у ній хрестили маленького Івана Кунцевича, сюди майбутній святий змалечку ходив молитися). Пізніше 25 листопада на празник св. Йосафата сюди почали приїздити ченці, у 1992 році офіційно зареєстрували громаду. Згодом громаді виділили приміщення під церкву – колишню лютеранську кірху, а у колишньому будинку пастора тепер знаходиться василіанський монастир. Кількість прихожан з кожним роком збільшується. Греко-католики стали брати активну участь у житті міста, відвідували хворих у лікарні, спілкувалися з солдатами військової частини, особливо на святвечір і у свята. Зараз ми продовжуємо свою діяльність, доносимо слово Боже до людей, беремо участь у суспільному житті міста.
Священик, відповідаючи на запитання, спирався на деякі дані офіційного сайту греко-католицької парафії http://volodymyr-volynskyy.osbm.info/.

Розділ новин: 

Коментарі