«Головне в сімейному житті – не просити пробачення заради самого пробачення, а усвідомити свою неправоту і вміти це визнати»

У цьому переконане подружжя із чотирирічним сімейним досвідом Світлана та Володимир Палихати.
Світлана народилася в родині вчительки та робітника. Дівчинці не виповнилося ще й десяти, а братові Вікторові – шести років, як трагічно загинув тато. Мама Алла залишилася сама з двома малими дітьми на руках. Згодом вона вийшла заміж вдруге, і в дітей з’явився вітчим, який замінив їм батька. Оскільки дідусь з бабусею по матері і тітка дівчини – вчителі, то, закінчивши школу із золотою медаллю, дівчина вирішила продовжити родинну династію педагогів, вступивши до Тернопільського педуніверситету. Отримавши червоний диплом і ступінь магістра, Світлана вже сьомий рік із перервою на декретну відпустку працює вчителем хімії та біології у Низкиницькій дев’ятирічці.
Володя – найменший із трьох синів Василя та Світлани Палихат. Після закінчення міської гімназії він став студентом електромеханічного технікуму, де отримав спеціальність електромеханіка. Потім юнак служив в армії, а, повернувшись додому, став працювати у лаві на шахті №10. 8 квітня 2014 року його мобілізували і у складі 51-ї ОМБр відправили на Донеччину. У день трагедії під Волновахою, коли загинули наші бійці, серед яких були друзі Володі, він знаходився на сусідньому блокпосту. Потім їхній ракетно-зенітний дивізіон перекинули на передову. Про півроку перебування на війні Володимир не хоче згадувати, каже лише, що під час обстрілів просив у Бога, щоб той дав можливість ще хоч раз побачити дружину, маленьку донечку, батьків та брата Сергія, який теж воював. Після демобілізації і майже двомісячної реабілітації в рівненському військовому госпіталі він знову повернувся на десяту, де зараз працює гірничим майстром.
Познайомилися Володя та Свєта в день закоханих п’ять років тому в барі, куди запросили Світлану пограти у боулінг троюрідна сестра Вікторія з чоловіком, якому Володимир доводиться родичем.
-Перше, що мені відразу кинулося в очі, – Свєтина шапка з помпончиками. Перед тим мені розповіли, що вона – вчителька, і ці кумедні дитячі помпони були настільки зворушливими й несподіваними, що захотілося стати, якщо не її хлопцем, то другом. Здавалося б, що може бути спільного між такими протилежностями, як ми? Та з кожною новою зустріччю у нас знаходилося все більше цікавих тем для розмов. І вже через кілька днів я усвідомив, що Свєта – саме та дівчина, з якою хотів би прожити все життя. Та якби я вже тоді прийшов до батьків і сказав, що хочу одружитися, боюсь, вони б мене не зрозуміли, - згадує Володимир. – У день нашого весілля, стоячи в РАЦСі й повторюючи слова: «Беру тебе, Світлано, за дружину», я чомусь дуже хвилювався. Причому зовсім не тому, що одружувався, а від тривожних думок про те, чи зможу бути хорошим чоловіком для коханої та батьком для майбутніх дітей.
-Мабуть, правду кажуть, що протилежності притягуються, а два схожі характери – це вже вибухова суміш. Надто вже показне бажання Володі справити враження спокійного, вихованого і чемного хлопця спрацювало якраз навпаки: він видався мені спершу дещо занудним, але коли почула його шахтарські анекдоти, зрозуміла, що нудьгувати не доведеться. Мені стало цікаво, і кожна наступна наша зустріч відкривала все нові й нові грані його характеру. А те, що не проти, аби Володя був моїм чоловіком, зрозуміла тоді, коли він запропонував одружитися. Під час реєстрації шлюбу чомусь найбільше боялася, що не зможу раненько вставати, щоб приготувати чоловікові сніданок, - сміється Світлана. – Та всі ці страхи – ніщо, порівняно з тим, що пережила, коли у квітні 2014-го року (нашій донечці Улянці тоді було лише 5 місяців) Володю мобілізували й відправили на Донбас. Спочатку якось не надала цьому особливого значення. Думала, побудуть трохи на полігоні, постріляють і повернуться додому. Потім чекала обіцяних 45 днів до виборів Президента, а коли дізналася, що Володя потрапив на фронт, де щомиті на нього чатує смерть, злякалася по-справжньому. Лягала спати і вставала з єдиною думкою: як він там, чи живий? З тривогою рано і ввечері чекала телефонного дзвінка. Коли б не Улянка, не знаю, як би я пережила ці довгі дні та ночі. І коли побачила його змарнілим, але неушкодженим на порозі квартири, почувалася найщасливішою жінкою на землі.
-Як на мене, то людей парує Господь. Але хтось у родині все одно має бути розумнішим, бо інакше конфліктів не уникнути. Тому в нашій сім’ї розумніша Свєта, - запевняє Володя. – Тихе сімейне щастя, як і саме життя, починаєш цінувати тоді, коли щомиті ризикуєш його втратити, коли навколо тебе із завиванням рвуться випущені з «Градів» міни й снаряди і гинуть хлопці, з якими хвилину тому пив у бліндажі чай і ділився спогадами про домівку.
-Я так не думаю, - заперечує Світлана. – За чотири роки я дійшла висновку, що у складних буденних питаннях мій чоловік куди мудріший і практичніший за мене. У ньому я знайшла якраз ту життєву мудрість, підтримку і досвід, яких не вистачало самій. У тому, що у важкі хвилини нашого життя він не розгубиться і знайде вихід, упевнена на сто відсотків.
-Найважливішим у сімейному житті вважаю злагоду і затишок у домі, щоб туди завжди хотілося поспішати. Ну і діток, звичайно, бажано трьох. Основним пріоритетом для чоловіка та батька вважаю його спроможність і вміння забезпечити своїй сім’ї матеріальні блага, а найперше – комфортне житло. Якогось розподілу на чоловічу чи жіночу роботу в нормальній родині взагалі не повинно бути. Те ж саме стосується й виховання дітей. Батьки завжди мають допомагати їм вибрати правильну життєву дорогу, але не нав’язувати власну волю та уподобання, а дати можливість самим обрати те, до чого лежить душа, - каже Володимир.
-Я згодна з чоловіком. Найважливіша місія батьків – дати дитині правильне виховання. Коли дитя вчинить щось не те, то це провина самих батьків. Значить, вони допустили якийсь пробіл у вихованні. Чоловік і дружина ніколи не повинні виясняти, хто з них і що має робити для сім’ї. У будь-якій ситуації слід шукати компроміс. Але жінка при цьому має бути мудрою і пам’ятати, що всі чоловіки прагнуть бути біля керма й демонструвати нам свою силу. Тому мудра жінка завжди старатиметься підтримувати чоловіка у цьому його бажанні, знатиме, де треба настояти на своєму, а де поступитися і промовчати, - уточнює Світлана.
-Як на мене, то винуватцями будь-якої сварки є завжди двоє. Не може бути так, що правда на боці когось одного. Тому шукати істину і гасити конфлікт теж повинні двоє. І не має значення, хто перший визнає свою неправоту та вибачиться. Якщо подружжя розуміє одне одного і намагається підтримати, інколи навіть усупереч власним принципам і власному «я», то це, на мою думку, і є запорука сімейного щастя.
-Головне в такій ситуації, - доповнює чоловіка Світлана, - не просити пробачення заради самого пробачення, а усвідомити свою неправоту і зуміти це визнати.
Валентина Савчук, м. Нововолинськ

Розділ новин: 

Коментарі