Донецький аеропорт вплівся у долю Дмитра Крижука червоними і чорними нитками

Публікації

Якщо провести паралель між сьогоднішнім військовим протистоянням на сході України та Великою Вітчизняною війною, то оборону донецького аеропорту можна порівняти із захистом Брестської фортеці. Безумовно, через декілька років і туди, до розбитого нині летовища, йтимуть люди, нестимуть квіти, приїздитимуть ті, хто уцілів у тому жахливому земному пеклі… Та сьогодні фатальні події в донецькому аеропорту – це ще не історія і навіть не згадка. Це свіжа рана, свіжий біль і ще не усвідомлений до кінця подвиг.
Дмитро Крижук про свою участь в обороні донецького летовища розповідає спокійно, наче про щось звичне, буденне. Кожне слово зважене, кожна фраза продумана. Відчувається, що молодий чоловік пройшов гартування життям ще до служби в АТО, хоч про своє дитинство та юність розповідає скупо. Народився Дмитро у 1989 році в місті Луцьку. Пізніше батьки вирішили повернутися на Володимирщину, звідки вони родом. У селі Житані ще збереглася дідусева хата. В Хобултові Дмитро закінчив школу. В 2007-2008 роках юнак проходив службу у Львові. Потім на вишиванку молодого життя лягли нитки різних кольорів: і блакитні мрії, і рожеві надії, і пурпурові барви кохання, і жовті відтінки розлуки, і сірі будні.
Чорний колір став вплітатися 1 вересня 2014 року, коли Дмитра мобілізували. Після перепідготовки на яворівському полігоні він потрапив на Донеччину. Довелося воювати у різних місцях, але донецький аеропорт став апогеєм бойової історії Дмитра Крижука.
-Без перебільшення можу сказати, що це було справжнє пекло. Мабуть, більшого жаху в моєму житті вже не буде, - щиро каже Дмитро. – Земля навкруги стала чорною. Ще більше вона чорніла від крові. Світ наче перетворився на суцільну завісу вогню та диму. Сепаратисти неодноразово вдавалися до танкових атак, намагалися травити нас газами. 16 січня вони попросили перемир’я, аби забрати своїх поранених та вбитих. Замість півгодини, як вони про це благали, ми їм дали 3 години. Після цього знову почалися провокації.
19 січня наші воїни залишили розбите вщент летовище. Дмитро отримав поранення в руку. Незважаючи на біль, допомагав вантажити важко поранених і загиблих товаришів. Вояки з легкими пораненнями брали на руки важкопоранених. Нині молодий чоловік лікується, знову налаштований повернутися в зону АТО. Настрій у Дмитра позитивний. Біль пережитого схований десь глибоко в душі. Відчуття таке, що переді мною людина, якій вже не страшні життєві труднощі. І саме випробування, як це не дивно, стали червоною ниткою у долі Дмитра Крижука. Він знає, що таке справжня чоловіча дружба, бойове братерство. Він знає, що таке честь і гідність. І він по-своєму щасливий, що був у числі тих, кого обрав буремний час.
-Я неодмінно, як тільки підлікуюсь, повернуся на схід, - продовжує Дмитро. – Ми повинні бути там. Інакше ворог прийде сюди. Правда, дехто каже, хай би була Росія, аби тільки спокій та мир, адже жили стільки років у Союзі. Я таким людям хочу сказати наступне. По-перше, нічого такого вже доброго наші люди в колишньому Радянському Союзі не нажили. По-друге, путінська Росія далеко не така, якою була ще 20 років тому. Це вже не «старший брат», а смертельний ворог. Отож, надіятися на те, що у випадку поневолення України Росією, не дай, Боже, знову повернуться «добрі старі часи», не має сенсу. І щоб цього не трапилось, ми готові боротися до кінця.
Антоніна Булавіна, с.Хмелівка, Володимир-Волинський район

Розділ новин: 

Коментарі