Доля Анжеліки Грабінської, тезки героїні роману Сержа Голона, гідна сюжету для сценарію фільму

Позбавлена від народження батьківської любові, будучи інвалідом першої групи по зору, ця 44-річна жінка сама виховує трьох дітей із генетичним синдромом та кількома іншими недугами. І наперекір усім випробуванням зуміла вижити й не зламатися.
Сказати, що життя цієї жінки важке - не сказати нічого. Навіть не кожен здоровий чоловік зумів би витримати всі ті випробування, що довелося пережити їй і залишитися при здоровому глузді. Дитинство і юність Анжеліки пройшли в Сокалі, де вона багато років проживала з батьками та меншим братом у трикімнатній квартирі. Отримана в дитинстві через невдалу пункцію черепно-мозкова травма вже після заміжжя, коли жінка була вагітна першою дитиною, призвела до того, що вона стала інвалідом третьої групи по зору. З кожним роком хвороба ще більше прогресувала. Тож як місцеві, так і обласні та республіканські клініки й інститути, практично стали для Анжеліки майже другою домівкою. За її словами, в столиці вже немає лікувального закладу, де б вона не побувала, якщо не сама, так з дітьми. Після закінчення школи дівчина кілька років працювала на консервному заводі в Сокалі, а в 23 роки, так і не знайшовши любові й підтримки у рідних, вирішила пошукати кращої долі в Києві, де мешкали родичі. Там вона й познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Юрієм, за якого через рік вийшла заміж, навіть не підозрюючи про нове лихо, яке їй підготувала доля. Як згодом з’ясувалося, Юрій був троюрідним братом батька дівчини, про що перед одруженням ніхто з родичів не прохопився їй жодним словом. І як наслідок - у всіх трьох дітей подружжя в підлітковому віці став проявлятися генетичний синдром або синдром Стіклера (порушення нормальної роботи організму через зміни послідовності генів або структури хромосом).
«За два роки я 15 разів побувала в реанімаціях мало не всієї країни»
-Синдром Стіклера передається у нас по чоловічій лінії, хоча, ні в моїх батьків, ні в брата, ні в його трьох дітей недуги не виявлено. Правда, генетики кажуть, що це може бути й не пов’язано з тим, що ми з чоловіком близькі родичі, але наш старший син, 20-річний Давид, при рості 1,86м зараз важить 56кг і вже має другу групу інвалідності. А коли Давид в шістнадцять років при вступі в електромеханічний коледж, в якому він зараз навчається на четвертому курсі, проходив медогляд, в довідці йому написали: придатний для військової служби». Подібне може статися лише в Україні. Донька Марта, якій у грудні виповниться вісімнадцять, при зрості 1,77м важить 44 кг ,хоч народилася вона нормальною дитиною. Коли у два роки я повезла її на перевірку в «Охматдит», генетики сказали, що ніяких проблем зі здоров’ям у неї не передбачається. Та, на жаль, вони помилилися. Коли дівчина підросла, в неї почалися гормональні збої, значно погіршився зір. Наймолодший, Любомир, у 15 років зростом наздогнав старшого брата. Як Марта, він вважається інвалідом з дитинства (група призначається лише після 18-ти років). До того ж лікарі виявили в нього ще й синдром Жильбера: печінка виробляє надто багато білірубіну, який у в 3,5 раз перевищує норму. Це призвело того, що хлопець від середини шостого класу перебуває на індивідуальній формі навчання, - розповідає жінка.– Звичайно, син міг би навчатися і у школі, але дуже швидко стомлюється, не переносить шуму і дуже замкнутий. А нещодавно в нього проявилася ще й хвороба Лайне, яку передають кліщі. Характеризується вона ураженням шкіри у вигляді мігруючої еритеми, а також нервової системи, опорно-рухового апарату і серця. Воно й не дивно, адже діти часто бачили приступи, які в мене бували по два-три рази на день і по два–три місяці були в хаті самі. Мало того, що я практично повністю втратила зір і маю першу групу інвалідності, категорія А, так київські медики виявили в мене ще й аденому лівого наднирника, а у Львові – пухлину гіпофізу. Лише впродовж 2014-2015 років я 15 разів побувала в реанімаціях у багатьох лікарнях країни. Ніби футбольний м’ячик, мене перекидали з однієї медустанови в другу, ставлячи в діагнозах епілепсію, панічні атаки, істеричний синдром і тд. Потім з’ясувалоося, що все це генетика. Найстрашніше було, коли лежала у відділі ендокринології в Луцьку, де мене хотіли зробити психічно хворою. Більше того, коли під час приступу перевозили «швидкою» з обласної лікарні у другу клінічну, де знову робили пункцію, у дорозі мене ще й обікрали: до медиків підійшов молодик, який назвався моїм чоловіком, і ті без жодних запитань віддали йому гаманець, телефон та інші цінні речі. Та щойно мене після цього через кілька днів привезли додому, як знову почалися судоми і сильне серцебиття, після чого я десять днів пролежала в лікарні під крапельницею та апаратом штучного дихання. Інколи в мене буває такий викид гормонів, що я перестаю себе контролювати. Через 10-15 хвилин усе це проходить, але дуже впливає на нервову систему. Тому сама разом з меншим сином ходжу в «Карітас» до психолога, - сумно каже Анжеліка.
«Двадцять років мені доводилося бути дітям і за тата, і за маму»
-Відразу після одруження ми Юрієм жили в Сокалі, і я, незважаючи на всі свої хвороби, будучи вагітною донечкою, майже до пологів обробляла гектари цукрових буряків та городи. Потім, коли брат одружився на дівчині з Нововолинська і пішов у зяті, батьки вирішили перебратися ближче до нього. Продавши свою трикімнатну квартиру, вони в 2001 році купили дві тут. Нам дісталася двокімнатне житло на останньому поверсі дев’ятиповерхівки, де з меблів тут було лише два дивани, а зі стелі так текло, що в дощ треба було збирати і розставляти в кімнатах усі наявні каструлі. А на руках у мене в той час було троє маленьких дітей. Любомиру минуло лише п’ять місяців, і він постійно хворів. Тож довелося самій латати покрівлю, взявши в банку кредит, який потім рік віддавала. Юрій, який спочатку 10 місяців ніде не працював, влаштувався на ливарний завод і, потрудившись там місяць, одного дня, коли мене не було вдома, залишив дітей у сусідки й поїхав у Київ позичити гроші в матері. Але так там і залишився. Постійної роботи в нього немає – підробляє вантажником, а квартиру покійної матері, яку в будь-який момент можуть забрати через величезні борги за комуналку, довів до такого стану, що вона перетворилася на справжній бомжатник. Нас із дітьми за свою сім’ю він не уже давно не вважає. Тож діти тепер навіть спілкуватися з ним не бажають. Тому, порадившись із адвокатом, я нещодавно подала на розлучення, бо штамп у паспорті замість чоловіка мені не потрібен. На дітей оформила дарчу, оскільки при наших законах, він може претендувати на частину квартири. Усі ці роки мені довелося бути дітям і за тата, і за маму, знову брати кредити, щоб купити меблі, які сама власноруч складала, утеплювати всередині і знадвору житло та міняти вікна. А так хочеться хоча б на день забути про всі проблеми і відчути себе слабкою жінкою. Та біда в тому, що будинок наш кооперативний і не стоїть ні на чиєму балансі, тобто завис у повітрі. І якраз над нашою квартирою розміщений злив, куди в негоду постійно затікає вода, вентиляційні люки відсутні. Також через нашу квартиру є вихід на дах, куди постійно піднімаються сусіди, дехто навіть умудряється прати на даху килими,так покрівля стала протікати. Якогось дня внаслідок закорочення електропроводки у будинку погоріли електроприлади. І якщо в сусідів згорів один чи два, то в мене абсолютно вся техніка. Я тоді була на городі - маю чотири сотки землі, де стараюся вирощувати овочі, - господиня відчиняє двері тридверної шафи і показує полиці, зверху й донизу заставленні банками з консервацією. - Проводку міняла за власні кошти. Та найгірше те, що у нас у квартирі з’явився грибок, що дуже шкідливо для дітей, особливо для Любомира, який має тяжкий перебіг алергії і постійно дихає ротом. Я зверталася до міського голови, до його першого заступника, але єдине чого добилася, так це 500 грн на оздоровлення. Щодо санаторіїв, то менші діти побували під Києвом таборі «Артек» та в Згоранах, які аж ніяк не придатні для людей із такими хворобами. Мало того, у Згоранах Марті, нікого не попередивши, зробили щеплення, від чого в неї виникли серйозні проблеми. А діти в мене чудові. Давид закінчує четвертий курс електромеханічного коледжу і влітку сам заробив собі гроші на новий комп’ютер, віддавши старий сестрі. Марта – студентка першого курсу Волинського технічного університету, володіє неабияким талантом до живопису на склі, а найменший Любчик, який зараз навчається в дев’ятому класі майже на відмінно, мріє стати програмістом. Саме завдячуючи їхній підтримці і любові, я зуміла пережити всі випробування, які випали на мою долю. І вірю, що діти мої знайдуть свою стежину в житті і будуть щасливими.
Валентина Савчук, м. Нововолинськ

Розділ новин: 

Коментарі