«Нічия» дитина, «дитбудинківець», «підкидиш» – жорстокі й безжальні слова, що важким камінням падають на незміцнілі струни дитячої душі, ще більше роз’ятрюючи незагойні рани скаліченого дитинства… Залишившись, немов відірваний від дерева листочок, без будь-якої підтримки сам на сам із невблаганним і байдужим до чужого болю світом, осиротіла дитина втрачає опору під ногами, за яку можна було б ухопитися, аби не потрапити у бурхливу прірву людських пороків або не стати жертвою знахабнілих нелюдів, які тільки й чатують на незаймані й чисті дитячі душі, щоб затягти їх у гниле болото, з якого немає виходу. Єдиним спасінням для таких дітей є дитбудинки та інтернати, й лише для декого – прийомна сім’я.
Попри всі вибрики долі Петро Конько не лише зберіг чистоту душі,а й зумів реалізувати себе як особистість
Дітей, які волею сліпого випадку чи через чужі гріхи стали сиротами і потрапляють у дитячі притулки чи інтернати, безпомилково можна розпізнати по очах. Хоч долі у кожного з них різні, очі у всіх однакові – вони майже розучилися сміятися. Пройняті неприхованою тугою, розпачем і страхом, ці очі шукають у кожній дорослій людині розуміння, прагнуть знайти в жорстокому і несправедливому світі притулок, поміч. А ще – щиру батьківську усмішку, яка дарує надію і воскрешає… За краплиночку уваги ці діти готові обдарувати вдячністю, відданістю і любов’ю людину, яка почує той німий крик зболеної і скрижанілої душі, обігріє її своїм теплом та розтопить холод самотності й безнадії.
Прожити в інтернаті кілька років і зберегти чистою душу майже неможливо…
…Доля змалечку виявилася злою мачухою для ковельчанина Петра Конька. Народившись з важкою вадою серця (воно не встигало за ростом організму дитини і, за прогнозами медиків, будь-якої миті могло зупинитися назавжди), хлопчик уже з пелюшок змушений був боротися за життя. Кілька надзвичайно складних операцій у провідних столичних клініках шансів на порятунок не гарантували. А коли Петрикові минав тринадцятий рік, сталося найжахливіше – померла мама. Батька свого хлопець не пам’ятає. Рідних, які б наважилися взяти на себе відповідальність за долю трьох сиріт (Петро має двох старших сестер – Аню та Ксенію), не знайшлося, тож домом для них стали школи-інтернати: для Петра – Володимир-Волинська, для дівчат – Люблінецька. І давно вже ні для кого не секрет, що в подібних закладах виживає найсильніший, адже переважна більшість дітей, які сюди потрапляють, – сироти при живих батьках. Ображені на весь світ, з травмованою психікою, ці хлопці й дівчата не можуть пробачити зради тим, кого вони найбільше любили, хто без жалю, ніби сліпих кошенят, викреслив їх зі свого життя, промінявши щиру дитячу любов на горілку, наркотики тощо. Свою чорну справу роблять з такими дітьми закритість закладу, ізоляція від навколишнього світу, осуд суспільства, розрив з родиною, нестача тепла і любові, а звідси – і втрата індивідуальності, насильство, приниження та нівелювання особистості. І щоб дати хоч якийсь вихід цій образі та злості, підлітки зазвичай вимішають її на менших і слабших… У результаті – більше половини дітей, які потрапляють у колонії для малолітніх злочинців, – вихідці з інтернатів. Прожити в такому середовищі кілька років і не озлобитися, не зламатися та зберегти чистою і світлою душу дуже важко. Тим більше, якщо це дитина з особливими потребами, яку вже сама доля покарала за те, що з’явилася на світ «не такою, як усі». Петрикові пощастило. На його шляху зустрілися небайдужі люди, які допомогли хлопцеві знайти себе і своє місце в житті. Першою такою людиною була вчитель виробничо-трудового навчання Головненської школи-інтернату для дітей-сиріт, що на Любомльщині, Ірина Згоранець. Якось на уроці вона запропонувала Петрові вишивати ікони, пояснивши, що у такий спосіб він зможе попросити благословення та заступництва у Богородиці. Ідея припала хлопцеві до душі, і він із задоволенням, незважаючи на насмішки та кпини однолітків, брав у роки голку і починав вишивати на полотні.
-Спочатку я вишивав дрібні речі – серветки, доріжки, рушники. Згодом вишив і сам пошив сорочку, а потім узявся за образи. Першою була ікона Жировецької Божої Матері, на яку затратив майже півроку. Її я подарував нашим шефам з Ягодинської митниці, віддячивши за те, що по кілька разів на рік провідували нас, привозили гостинці: іграшки, фрукти, цукерки, шкільне приладдя, спортивний інвентар, а також пральну та швейну машинки, телевізор, музичний центр, новорічні костюми тощо, - розповідає Петро.
«Ікони, які я вишиваю, самі підказують мені, подарувати їх комусь чи залишити у себе»
Другою стала ікона Почаївської Богоматері, яку школяр почав вишивати після Покрови, а закінчив уже в квітні.
-У якийсь момент робота не заладилася. Я просто серцем відчув, що не вистачає чогось дуже важливого. І так сталося, що якраз тоді наші педагоги збиралися на екскурсію у Почаїв. Дізнавшись про це, я побіг до директора і попросив узяти мене. Велич церковних храмів лаври, урочисті богослужіння і світлі лики святих заворожили й зачарували мене так, що захотілося залишитися там назавжди, - згадує хлопець, просвітлівши обличчям. – Після цієї поїздки я вишив ще кілька ікон. Три з них подарував педагогам і вихованцям Головненського інтернату. Ви знаєте, ікона, яку починаю вишивати, сама підказує мені, що з нею робити – комусь подарувати чи залишити у себе. А перед початком роботи я завжди читаю молитви, - розповідає хлопець.
Важливу роль в житті Петра Конька зіграла зустріч з представником прес-служби митниці Світланою Федонюк. Вона разом з Петровою наставницею Іриною Миколаївною допомогла хлопцеві пережити образу, коли люди, які планували його прийняти у свою родину, з незрозумілих причин відмовилися від цього наміру. Дізнавшись про незвичне хобі підопічного, Світлана запросила в інтернат телевізійників з «ICTV», аби вся Україна побачила його ікони. А якось влітку, коли Петро вже за традицією приїхав до Луцька, аби відзначити День Незалежності з друзями, вона зателефонувала хлопцеві та запросила в ресторан «Метелик», де познайомила з відомим майстром вишивки ікон Олександром Шумом. Він підказав Петру, що ікону слід починати вишивати з середини, і дав ще кілька корисних порад.
-Ніяких попередніх ескізів чи схем у мене ніколи не було, все роблю сам. Скопіювавши ікону з Інтернету на мобільний телефон, вимірюю її розмір, визначаю масштаб, розбиваю полотно на квадратики і, як навчив мене Олександр, починаю вишивати середину: спочатку – лик і руки святої, потім – одяг і фон. Кольори ниток підбираю ті, які мені до вподоби, надаючи перевагу світлим та яскравим тонам.
У доробку молодого митця більше десятка ікон. Правда, деякі з них ще не закінчені. Хлопець має й інші таланти. Він неодноразово відстоював честь свого класу у КВН, а якось влітку, перебуваючи в дитячому таборі відпочинку на березі Чорного моря, отримав грамоту за індійський танець, який виконав зі своєю однокласницею. А ще Петя хоче організувати виставку своїх ікон і просто марить подорожжю до Індії. Каже, що передивився усі індійські фільми, в яких дуже приваблюють чарівні індійські пісні, танці й гарні обряди.
Пощастило хлопцеві і з житлом. Нещодавно Ковельська міська рада виділила йому і ще одному випускнику школи-інтернату по кімнаті в будинку малосімейного типу. Петя сусіда свого поки що бачив лише раз, той поїхав у Крим на практику. У вихідні юнак поспішає додому, зустрічається з сестрами та друзями. Словом, попри всі нещастя, які випали на його долю, цей хлопчина знайшов сили, щоб реалізувати свої здібності та зайняти достойне місце в суспільстві.
«Вихованці інтернатів більш агресивні й колючі, діти із прийомних сімей – лагідніші й спокійніші»
У Нововолинському ПТУ №11, де 21-річний Петро Конько зараз освоює професію оператора комп’ютерного набору і касира, навчаються 33 дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. Багато хто з них – вихідці з інтернатів. Дехто живе у прийомній сім’ї. Є тут також і дві групи дітей з особливими потребами. Перш ніж потрапити сюди, майже кожен з учнів пережив особисту драму чи родинну трагедію. Адаптуватися у новому колективі та знайти точку опори ось уже шостий рік їм допомагає психолог Альбіна Зайчук, яку я прошу поділитися думками і спостереженнями про те, в чому різниця між сиротами з інтернатів і сиротами, яких взяли до себе прийомні батьки.
-Діти, які приходять в наше училище, дуже різні. Вихованці інтернатів і дитячих будинків часто бувають досить агресивні й колючі, особливо стосовно дорослих. Можливо, в них у такий спосіб виливається отримана в дитинстві чи вже у більш старшому віці образа на життя, а може, це наслідок якоїсь психічної травми, отриманої в інтернаті. Тому, щоб знайти до таких дітей підхід, потрібен час, адже в кожного є свій адаптаційний період пристосування до нових умов життя. Комунікабельні й товариські діти адаптуються легше і швидше, а більш замкнутим потрібен час, аби придивитися, оцінити ситуацію, вибрати модель поведінки та вирішити для себе, з ким їм варто дружити, а з ким – ні. Крім того, вихідці з інтернатів дуже демонстративні. Напевне, тут ще накладається підліткова зверхність, яка для багатьох дітей цього віку є своєрідним захистом свого внутрішнього світу, куди вони не хочуть нікого впускати. Цим вони й відрізняються від своїх однолітків, які виховувалися у прийомних родинах чи в будинках сімейного типу. Останні – більш домашні. Вони відвертіші, врівноваженіші та спокійніші, легко ідуть на контакт як зі своїми ровесниками, так із вчителями та майстрами. Такі діти більше пристосовані до життя, мають більше практичних навиків (приготувати їжу, прибрати, щось випрати і т.д.), вміють краще розпоряджатися власними коштами, що не характерно для вихідців з інтернатів, які звикли, що всю роботу за них виконують інші. Грошей у них вже немає через день-два після стипендії, - каже Альбіна Анатоліївна. – А якщо у прийомних родинах і виникають якісь негаразди, то вони, на мою думку, стосуються більше самих родин, ніж дітей. Справа в тому, що дитині, яка багато років виховувалася в інтернаті або раптово втратила батьків, у новій родині, де є власні та інші прийомні діти, часто хочеться особливої уваги до себе. Була в нас дівчина, яку взяла до себе родина з власними та прийомними дітьми. Вона дуже добре вчилася, мала чудові художні здібності, брала участь у конкурсах, але життя в сім’ї її чомусь не влаштовувало, вона не раз тікала з дому. Ми розмовляли з нею, з батьками, але зрозуміти причину негараздів так і не змогли. Дівчина залишила цю родину, щойно їй виповнилося 18 років. Важко пояснити, чому так сталося. Або ці люди лукавили, стверджуючи, що вони однаково ставляться до всіх дітей, а прийомна донька відчувала щось інше, або ж вона мала внутрішню потребу у трішечки більшій любові та увазі, хоч, за словами дорослих, цим обділена не була. Ще одна проблема, з якою ми стикаємося, – те, що діти, в яких немає опікунів чи прийомних батьків, отримують більше коштів на харчування, придбання одягу та для інших своїх потреб, ніж ті, які живуть у прийомних родинах або з опікунами. Там частину грошей отримують прийомні батьки чи опікуни, які самі забезпечують своїх підопічних усім необхідним. Через це у нас було вже два випадки, коли діти приходили і запитували, чи можна відмовитися від опіки. Ясно, що на такий крок ніхто не пішов, ми їм просто пояснили, що вони в такому разі втрачають, і вони заспокоїлися.
Суспільне зло, яке важко побороти, але можна
В Україні налічується понад 103 тисячі дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування.
Переважна більшість з них є сиротами при живих батьках, тобто походять із соціально вразливих сімей, де виникла проблема з алкоголем, наркотиками, поганим поводженням з дітьми тощо Більше двох третин таких дітей мешкають в інтернатах, після яких дуже важко пристосовуватися до дорослого життя. Майже 60-70 відсотків випускників інтернатів не забезпечені житлом і мають труднощі з пошуком роботи. Кількість дітей-сиріт, які мають житло, – 61,4тис. (66,1%), не мають житла – 31,4тис. (33,9%). Ще для близько 100 тисяч дітей «рідною домівкою» стала вулиця. Там вони потрапляють в таке середовище, яке штовхає їх до алко- чи наркозалежності, конфлікту з законом. Тобто це замкнуте коло: виникає проблема в сім’ї, дитина опиняється в інтернаті, потім на вулиці, стає алкоголіком чи наркоманом і врешті-решт потрапляє в місце позбавлення волі. Правда, офіційної статистики немає, все ґрунтується лише на неофіційних цифрах спеціалістів, що займаються проблемою. І тут ще не враховані діти, які перебувають «на межі», тобто практично за крок до інтернатів чи вулиці. У той же час в нашій державі станом на 1 січня 2013 року функціонувало 740 дитячих будинків сімейного типу, де виховувалося 4932 дитини, а також було 3856 прийомних сімей, в яких перебувало 6819 дітей.
За офіційними даними, у Нововолинську зареєстровано 115 дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківської опіки, 87 – у Володимирі-Волинському і 112 – у районі. Більше 570 дітей виховуються у Володимир-Волинській школі –інтернаті. Серед них - 16 круглих сиріт і 12 дітей, над якими взяли опіку родичі. В цілому ж по Волині зареєстровано 1770 дітей цієї категорії.
За даними служб у справах дітей, на Волині створено 11 будинків сімейного типу, де є 64 вихованці, та 17 прийомних родин, які взяли на виховання 37 сиріт. 5 прийомних сімей, які виховують 21 дитину, та 2 будинки сімейного типу, які стали домівкою для 14 сиріт, є сьогодні і в Нововолинську. Тут функціонує також Центр захисту дитини «Ковчег», що прихистив більше 20 сиріт і дітей із соцільно незахищених та проблемних родин. У Володимирі теж є 1 прийомна родина (2 дитини) та 1 будинок сімейного типу, де виховується 11 дітей. 2 будинки сімейного типу (12 дітей) і 2 прийомні родини, де знайшли притулок 12 сиріт, є також і в районі.
Коментарі