«Доки не отримаю реальних доказів загибелі чоловіка, житиму надією і чекатиму його, скільки б не довелося»

Публікації

Запевняє дружина командира зенітно-ракетного дивізіону 51-ї бригади Олексія Шепелюка, який зник безвісти 25 серпня минулого року під Іловайськом.
Ще будучи зовсім малою дівчинкою, Марина не з книжок знала, скільки горя і сліз приносить в людські оселі жахливе слово «війна», бо саме їй у дитинстві випало стати свідком конфлікту в боротьбі за Нагірний Карабах. У ті роки вона разом із батьками проживала в Баку.
Із Олексієм дівчина познайомилася 24 серпня 1995 року, закінчуючи школу. Деякий час молоді люди листувалися, як друзі, але згодом, зрозумівши, що в них дуже багато спільного, почали зустрічатися. Мобільних телефонів у той час ще не було, а зустрічатися так часто як хотілося, їм не випадало, тому єдиною ниточкою, яка з’єднувала їхні серця, стали коротенькі листи. Та, оскільки бабуся вважала, що дівчині ще зарано думати про хлопців, не всі листи Олексія потрапляли в руки Марини. Тож зв'язок між ними обірвався, і молоді люди не бачилися десять років. А життя тривало. Марина вийшла заміж, народила двох дітей, але сімейне життя у них з чоловіком не склалося – надто вже різними вони були за характерами. Був одружений і Олексій, в нього теж підростав син.Вдруге з чоловіком їх звів випадок, а може, і сама доля. Як з’ясувалося, перший шлюб у нього теж виявився невдалим. Словом, через півроку Марина з Олексієм одружилися, і жінка з дітьми переїхала до чоловіка.
-Разом ми вже сім років. Через рік у нас народилася донечка, а згодом ще одна, - розповідає жінка.
Останній раз Марина розмовляла з чоловіком 24 серпня 2014 року. Він тоді був у Дзеркальному, а після 25-го зв'язок з ним обірвався…
-За п’ять місяців, які минули з того дня, було багато різних чуток - як сумних, так і таких, що вселяють надію, - продовжує Марина. - Та ніякого підтвердження цим чуткам немає, тому вірити їм я не хочу. В цьому хаосі навіть поранена людина могла запросто видатися комусь мертвою. Тіла Олексія так і не знайшли… Тому, незважаючи ні на що, я не вірю в його смерть і живу надією на те, що він вижив, що колись повернеться до мене і дітей.
-Звертатися до когось по допомогу, плакати і скаржитися на долю я не звикла, завжди стараюся обходитися власними силами. А, з іншого боку, кому тепер легко? Кожен виживає, як може, усім потрібна допомога. Якихось пільг, які надаються родинам учасників бойових дій, у нас немає, бо такого статусу зниклим безвісти не дають. Останні роки я ніде не працювала, займалася більше дітьми та домашнім господарством. Жили ми на зарплату чоловіка. Звичайно, не розкошували, але на життя якось вистачало. Головне, що ми всі були разом. Зараз найбільша моя мрія - вивчити дітей, дати їм те, чого у свій час не отримала сама. Як і кожна мама, я хочу щастя для своїх дітей, щоб їхня доля була кращою, ніж моя, щоб вони знайшли достойне місце в суспільстві, гарну пару, обрали професію до душі і ніколи більше не чули слова «війна». А діти в нас дуже хороші. Старший син – відмінник, має живий і жвавий розум, хорошу пам'ять, йому легко все вдається, подобаються майже всі шкільні предмети. І він вже поставив перед собою ціль - закінчити школу із золотою медаллю, але з майбутньою професією поки що не визначився. Старша донька надає перевагу творчості, відвідує гуртки декоративно-прикладного мистецтва, театральний і хоче стати модельєром або дизайнером. Середня донька в наступному році стане школяркою, і музичний керівник у дитсадку радить віддати її в школу мистецтв, оскільки дівчинка має гарний голос і музичний слух. Найменшій - лише три рочки, тому про все це думати ще рано. А для того, щоб усі ці дитячі прагнення збулися, щоб діти досягли своєї мети, у них потрібно щось вкласти, контролювати і розвивати їхні здібності і таланти. Тому весь свій вільний час намагаюся провести з ними. Дізнавшись про те, що їхній тато зник безвісти, старші син і доньки, хоч і дуже скучають та переживають, намагаються якось обійти цю тему. Лише найменша донечка запитує: «Де мій тато, і коли він прийде додому?». Вони навчилися економити, знають ціну кожній копійці і стараються всіляко мені допомагати. Як і я, наші діти не втрачають надії, що їхній батько живий і обов’язково до них повернеться. В нашій родині у кожного є свої обов’язки, і діти їх старанно виконують. А до труднощів нам не звикати - каже Марина. Дуже хочеться, щоб в Україні якнайшвидше настали мир і спокій, щоб закінчився весь цей жах, щоб наші чоловіки, сини і брати повернулися до своїх рідних цілими і неушкодженими, а майбутні покоління жили у квітучій, багатій і процвітаючій державі.
Ксеня Лучко, м.Нововолинськ

Розділ новин: 

Коментарі