Розмовляю телефоном з однокурсницею з першого університету, до якого вступила одразу після школи. Оля тепер екскурсовод, стоїть у центрі Львова, біля ратуші, розповідає мені про одногрупницю, Таню. Після п’ятнадцяти років перебування у Німеччині Таня несподівано повернулась додому, правда – з немовлям на руках.
-Подивись, як люди живуть, не те що у нас – голоття, босоття! Вийду заміж за іноземця, хоч за негра, але емігрую обов’язково, - сказала мені Таня в юності, в середині 90-х, коли ми мандрували Європою, їхали на Європейський тиждень у Париж.
-А я б хотіла народжувати українців, - відповіла тоді їй, смакуючи сиром у якомусь милому баварському містечку.
З того часу минуло років сімнадцять. Ми обоє закінчили ще по одному університету, я – в Києві, Таня – у Кельні. Обоє незаміжні, от тільки Таня кілька місяців тому стала мамою маленького хлопчика.
-Назвала Ромчиком, дала йому подвійне громадянство, а після повноліття сам обиратиме, ким буде – українцем чи німцем, - розповідає далі Оля.
-А ти як, Олю? – питаю.
-Розлучилась, сама виховую сина, теж Ромчика. Тепер, замість чекати чоловіка з роботи, за гроші розповідаю іноземцям історії старого Львова. Україна зараз у тренді, то й ми, екскурсоводи, сяк-так перебиваємося, - відказує однокурсниця.
Україна у тренді! Хто б міг подумати про таке у середині 90-х? Навіть Таня повернулась. Без негра, зате з гіпотетичним українцем Ромчиком. Напевно, ностальгія замучила…
-Німеччина виплачує мені, як матері-одиначці, тисячу євро на місяць. Це нині десь 25 тисяч гривень. Гарні гроші. Саме тому й прилетіла в Україну, щоб трохи заощадити на витратах. І немає тут жодної ностальгії, чиста логіка, - розвіяла мої патріотичні ілюзії сама Таня.
Вона зателефонувала увечері, щоб запросити на хрестини Ромчика. За 25 тисяч гривень у селі на Тернопільщині погуляють і рідні, і друзі. І на памперси залишиться.
Світлана Федонюк
Коментарі