Чим закінчився «виховний момент» із внуком на вокзалі у Києві

Пенсіонерка Ніна Березіна ділиться враженнями від недавнього візиту у столицю, де не була 30 років.
-Мені боляче від того, що довелося побачити у столиці нашої Батьківщини, де я перебувала з 31 березня по 2 квітня, - каже наша редакційна гостя, жителька Володимира Ніна Березіна. – У Київ ми їздили з невісткою і шестирічним внуком у приватних справах. Крім цього, дуже хотілося подивитися, яким стало це місто за багато років. Отже, була налаштована лише на позитив.
Потяг прибув на столичний перон о шостій ранку. Потрібного транспорту ще не було, тож подорожнім довелося на деякий час зупинитися у залі очікування. Того дня прокинулися незвично рано, не виспались. Зайшли у приміщення вокзалу, знайшли вільні сидіння, на них і влаштувалися.
-Невістка пішла подивитися на розклад автобусів і пошукати зупинку, а ми з онуком залишилися, - розповідає Ніна Георгіївна. – Перше, що остаточно вивело мене із сонливого стану, це якийсь жахливий запах. Тхнуло, ніби зі сміттєвих контейнерів, які довго простояли на сонці. І тільки коли повернулася невістка і запитала, навіщо ми сіли біля бомжів, я роздивилася, що нас оточувало. Весь величезний зал очікування був забитий бомжами. Навколо не лише сморід, а й страшенний бруд, все запльоване і загаджене, а наші «сусіди» мали такий вигляд, ніби ніколи в житті не милися і не прали свій одяг. У надії знайти щось пристойніше, ми пішли в інший зал, але й там побачили те ж саме. Київський вокзал окупували особи без постійного місця проживання і зробили його своїм помешканням. Там вони живуть, їдять, пиячать і кучкуються. На вокзалі, за моїм припущенням, їх не менше двох-трьох тисяч.
Отримавши перші «незабутні» враження, наші земляки поїхали в місто і влаштувалися у хороших умовах. Наступного дня, вирішивши деякі свої питання, Ніна Георгіївна зателефонувала племіннику, який проживає у Києві. Той взяв таксі, приїхав по них і повіз до себе в гості.
-Їхали ми хвилин 40. За цей час з вікна автомобіля я встигла роздивитися міські краєвиди. Скажу чесно: я була розчарована побаченим. Навколо сіро і непривабливо, дороги розбиті, санітарний стан не на висоті – було видно, що ще не встигли провести весняний благоустрій. Розговорилися з таксистом, корінним киянином. «Я дуже люблю своє місто, але шокований тим, на що воно перетворилося впродовж останнього року. Таке враження, ніби тут зібралися декласовані елементи з усієї України. Не збагну, що вони тут роблять», - сказав водій. Виявляється, про те, яка ситуація склалася на вокзалі, добре знає місцева влада, але нічого не робить, щоб розв’язати проблему. За словами таксиста, десь за місяць до нашого приїзду у Київ приїжджала якась закордонна урядова делегація. Перед тим власті повивозили з міста всіх бомжів, відмили приміщення вокзалу. Це щоб не ганьбитися перед високими гостями. Після цього тижнів зо два було тихо і чисто, але поступово все стало, як було до цього.
На третій день, зібравшись додому, Березіни вирішили заздалегідь поїхати на вокзал, бо треба було ще придбати квитки. Подивившись на годинник, Ніна Георгіївна пожартувала, що доведеться їм чотири години провести у «бомжатнику» в очікуванні потяга. Так і сталося, проте за цей час володимир-волинці «збагатилися» новими, яскравими враженнями. Ближче до вечора знайти вільні місця у залі очікування було надзвичайно важко, бо «мешканці вокзалу» підтягнулися «додому», щоб відпочити і розслабитися. Чорними від бруду руками вони повитягали провіант, зібраний на смітниках, розжилися спиртним і стали вечеряти. Все це супроводжувалося з’ясовуванням стосунків, гучною нецензурною лайкою, вигуками і криками. Гомін стояв неймовірний. До нього ще додавалися оголошення диспетчера. Словом, перебувати в такій атмосфері було нестерпно важко.
-Нам нічого не залишалося, як спостерігати за цією божевільнею. Бачила, як здійснював патрулювання наряд міліції. Правоохоронці взагалі ніяк не реагували на ситуацію, а бомжі жодної уваги не звертали на міліціонерів. Тим часом підійшла якась зачухана особа, дістала з кишені гнилий, весь слизький зовні кабачок. На неї, ніби мухи на мед, накинулися приятелі, які теж хотіли поласувати її закускою. Між рядами час від часу ходив якийсь п’яний чоловік і голосно всім повідомляв, що стояв за нас на Майдані.
-Вас часом не обікрали? – цікавлюся у гості.
-Та ні, я була пильною. Але бачила, як зухвало поцупили пакунок з рюкзака якогось чоловіка. За ним ув’язався бомж, на очах у всіх відкрив застібку і витягнув пакет, мабуть, з продуктами. На жаль, я нічим не могла йому зарадити, бо це відбувалося на великій відстані, у протилежному кінці залу. Як би не кричала, у цьому балагані він би мене не почув, а «свої» крадія, звичайно, не здали. Водночас у залі очікування пасажирів майже не було – для них там немає місця. Приходили люди з речами, прилаштовувалися десь по кутках, жахалися і вибігали. Зайшла одна жінка, зупинилася біля мене і, щоб трохи замаскувати сморід, від якого ставало зле, пшикала у повітря парфумами. Потім став вередувати мій онук – важко ж дитині довго сидіти на одному місці, хлопчику хотілося побігати. Я йому сказала, щоб нікуди не відходив, бо загубиться і залишиться жити з цими людьми. Він так злякався, що слухався кожного мого слова.
Жінці пригадався 1972-ий рік. Ніна Георгіївна їздила в Ригу. Там також довелося деякий час сидіти на вокзалі, але почувалася тоді комфортно і в безпеці. Про це дбала міліція. Правоохоронці перевіряли наявність квитків у кожного пасажира, у підозрілих вимагали документи. Так очищали триповерхову будівлю від сторонніх і на ніч зачиняли двері.
Не так давно була жінка і в Москві. У російській столиці людям без квитків також не дозволяють перебувати у залах очікування, а для пасажирів створено всі умови: тепло, чисто, затишно, можна випити кави, подивитися телевізор.
-А в Києві я почувалася приниженою, боялася підхопити якусь заразу, адже на вокзалі суцільна антисанітарія. Розповідаю про це не тому, що хочу поглузувати. Навпаки, я люблю свою країну, і мені не байдуже, що тут відбувається. Зараз важко всім. Шкода й тих людей, що не мають даху над головою і опинилися на узбіччі життя. Вони нікому не потрібні, про них не дбає влада. Звісно, їх не можна викинути на вулицю і тим самим приректи на смерть від голоду чи холоду. Їм треба допомогти. Не вірю, що у місті, де зосереджена левова частка бюджетних грошей, немає коштів для будівництва притулку для безхатьків. Що роблять соціальні служби? Це так дбають про наших співвітчизників? Може, тому вони й опускаються на дно? Вірю, що для багатьох із них не все ще втрачено, бо бачила серед того зброду жінку, яка, абстрагувавшись від усього, захоплено читала книжку.
Міла Сергєєва,
м.Володимир-Волинський

Розділ новин: 

Коментарі