Чи варто присвоювати школам імена директорів?

Публікації

Звістка про те, що колектив 5-ої міської школи бажає присвоїти навчальному закладу ім’я спочилого директора Анатолія Кореневського, швидко поширилась нашим містом. Якщо одні зустріли цю звістку схвально, то інші – з осудом. До других зокрема належить відомий учитель-філолог Марія Зарубко. Передбачаю іронічні висловлювання на її адресу, але справа не в цій поважній жінці. Тут швидше мова про справедливість, бо якщо вона є, то повинна стосуватися кожного.
Славне ім’я Дем’яна Федотовича Іщенка, колишнього директора 2-ої міської десятирічки, сьогодні пам’ятають лише його вихованці та колеги, які працювали поруч. Фронтовик, в’язень концтабору «Норд-Офлаг», заслужений вчитель України, людина високих моральних якостей, мудрий керівник та наставник, Дем’ян Федотович був надзвичайно шанованою людиною. Під його керівництвом 2-а школа набула найбільшої популярності. Та у 1973 році важка хвороба передчасно обірвала життя Дем’яна Федотовича. В останню дорогу його проводжало все місто. Люди не стримували сліз. «Ми хоронимо справжню людину»,- чулося звідусіль, де проходила похоронна процесія. Та чомусь, незважаючи на глибоку повагу до Дем’яна Іщенка, школа №2 не отримала його імені. А чи мало зусиль для подальшого розвитку цього навчального закладу доклали послідовники Іщенка – Володимир Вовк та Василь Жумик?
Повернувшись з війни, зовсім молодим педагогом очолив Селецьку школу Володимир Завірюха і протягом 30 років керував педагогічним та учнівським колективами. Саме він був ініціатором зведення нового шкільного приміщення, а ще займався краєзнавством, першим підняв матеріали про Олену Полонську. Проте пам’ять про цю людину живе лише в усній історії села.
Як не згадати таких талановитих педагогів, чудових людей і громадських діячів, як Юрій Гудзенко, Олексій Яворський, Валентина Сидорко, Ананій Ситник, Микола Фурман, Андрій Кондратюк, Іван Макогін, Микола Марков, Павло Філоненко? Чи названі їхніми іменами вулиці, площі, алеї, навчальні заклади? Заради справедливості слід запитати, чи увіковічена пам’ять Олени Бінковської, яка очолювала у Володимир-Волинському жіночу гімназію і спочиває на Ладомирському кладовищі?А скільки в історії Володимирі-Волинщини було керівників підприємств, чиї імена також варті увіковічення! Хіба чудовий лікар і чуйна людина Іван Радченко не заслужив того, аби його ім’я носила центральна районна лікарня? А чи не варто присвоїти інфекційному відділенню ім’я Анатолія Висоцького, якого називали лікарем від Бога? Але, напевно, всі ці люди, яких уже немає поруч з нами, першими б виступили проти будь-якого найменування на їхню честь. Вони ніколи не мріяли про славу. Вони виконували свій професійний обов’язок, виконували чесно і гідно, на повну силу використовували свій фаховий, інтелектуальний та моральний потенціал.
Нині війна, яка відбувається на сході нашої держави, вписала в історію міста та району імена багатьох героїв. Вони першими заслуговують право на те, щоб вулиці рідних міст та сіл, а також шкіл, де навчалися, носили їхні імена. Але завтра будуть нові герої, і, як сказав один житель районного центру, на всіх не вистачить вулиць та шкіл. То, можливо, варто утриматися від найменувань в пам’ять про померлих. Нехай вони краще залишаться в наших серцях.
Є ще один момент. В Європі немає тенденції щодо присвоєння імен людей вулицям та установам. Це роблять тільки у випадку виняткових заслуг перед нацією. Так на планеті є лише одне місто, яке носить ім’я президента, – це Вашингтон. Площа в Лондоні, на якій стоїть знаменита колона зі статуєю адмірала Нельсона, називається Трафальгарською. Один лише майдан в Парижі названий на честь генерала де Голля. На заході є чітке розуміння: кожна видатна особа була людиною свого часу і діяла в інтересах свого покоління. Нові покоління можуть по-своєму оцінити ту чи іншу особу. Чому б і нам не запозичити цю традицію? Престиж будь-якої установи залежить від якості її діяльності, а не від того, чиє ім’я вона носить. Проте це лише власна думка.
Алла Фісенко, м.Володимир-Волинський

Розділ новин: 

Коментарі