Чи не досить вже на двірника споглядати звисока?

Якось по телебаченню показували зустріч з відомою акторкою. Запитання ведучого чимось не сподобалось кінозірці, і вона ображено заявила: «Я вам не двірничка». Чомусь у ту хвилину відповідь зарозумілої знаменитості обурила мене і пригадалося не таке вже й далеке минуле…
У Радянському Союзі був популярним лозунг про те, що всі професії без винятку є почесними. Але чомусь двірники зображувалися лише в гумористичному тоні, та й батьки не раз пророкували своїм лінькуватим дітям: «Не будеш вчитися – станеш двірником!» Складалося враження, що двірниками стають люди тільки з дуже низьким інтелектуальним рівнем.
Розпад СРСР і затяжна економічна криза змусили людей змінити не лише моральні цінності, але й відношення до професій. Сотні вчителів та лікарів подалися потурати примхам італійських бабусь. Талановиті інженери, юристи, агрономи перетворились на будівельників у Білорусії та Підмосков’ї. Але особливо, кажуть, дісталося тій частині нашої наукової кандидатсько-докторської еліти, яка виїхала до Ізраїлю. Там їм довелося закинути свої помпезні дисертації і взятися за мітли та лопати. Але й в Україні чимало двірників мають вищу освіту, і зайнятися справою не за фахом їх змусила необхідність.
Та чи ми колись реально замислюємося над тим, на що перетворилося б наше місто без двірників, особливо в зимову пору? І чи таким вже медом здається їм їхня робота? Чи люблять вони її? Виявляється, люблять і знаходять у своїй професії багато цікавого та приємного.
Тетяна Грона обслуговує один із районів військового містечка. Вона жартома називає себе «спадкоємицею династії двірників». Цією справою вже протягом 40 років займається її мама Марія Михайлівна. Правда, сама Тетяна з дитинства мріяла стати перукарем і після закінчення 2-ої міської десятирічки освоїла цю професію в Нововолинському ПТУ. На жаль, працювати за фахом не вдалося. Жінка трудилася в КЕЧ, на консервному заводі. І нарешті за порадою мами вирішила стати двірником. Спочатку було незвично. Заважали певні комплекси. Та й люди не раз травмували душу зарозумілістю, грубим, навіть презирливим ставленням. Та Тетяна збагнула одне: головне – не сперечатись, не провокувати конфлікти, дотримуватися біблійного принципу: стався до інших так, як хочеш, щоб ставилися до тебе. І люди почали змінюватися на очах.
-У поведінці людей уже домінують нотки європейської культури. Вони відкрито роблять зауваження одне одному, якщо помічають випадки безкультурності. Мені пощастило, бо у мене на дільниці люди дуже хороші, привітні, працю двірника шанують, - каже пані Тетяна. – Та і я сама полюбила свою професію. Мені приємно створювати естетичну красу на вулицях, приємна подяка людей, особливо дітей. Звичайно, хотілося б, щоб сміття в нашому місті стало якнайменше, але у прибиранні вулиць і полягає суть нашої роботи.
-Тетяна Грона – дуже добросовісний працівник, - долучається до розмови технік дільниці Анатолій Давидюк. – Вона дуже чуйна людина, товариська, жартівлива. На її рахунку – лише численні подяки. Не зафіксовано жодного конфлікту, жодної скарги. А робота у двірників нелегка, у зимовий час – особливо.
Користуючись нагодою, цікавлюсь в Анатолія Давидюка, які проблеми хвилюють сьогодні «чистильників вулиць».
-Проблеми є і будуть завжди, - посміхається мій співрозмовник, - але міська рада їх поступово і успішно вирішує. Так цю зиму ми зустріли, можна сказати, у всеозброєнні. Двірники забезпечені необхідним інвентарем. Завезений пісок для посипання вулиць під час ожеледиці. Найбільше, що сьогодні хвилює, – це паркування приватного автотранспорту. У вечірній та нічний час під’їзди до будинків запарковані настільки, що в критичних ситуаціях – пожежi, виклику «швидкої» – відповідний транспорт не може під’їхати. Крім того, заболочується зелена зона, руйнують насадження, ламають дитячі майданчики. Забруднюються бордюри, які двірники змушені підбілювати значно частіше, ніж це передбачено. Це питання ми намагаємось вирішувати з муніципальною дружиною, але поки що проблема важко рухається з місця.
І знову звертаюся до Тетяни Петрівни, цікавлюсь, що, на її думку, слід змінити у ставленні до професії двірника.
-Насамперед необхідно змінити сам стереотип мислення, що двірники – це люди низького інтелектуального рівня. Якщо вже говорити про освіту та інтелект, то я можу назвати прізвища людей, які, маючи червоні дипломи, працюють двірниками. В наш час двірник повинен вміти спілкуватися з людьми, підтримувати розмову. Уявіть собі: ранній ранок, на зупинці стоїть людина, а поряд – нікого, тільки двірник. Ось і зав’язується розмова про останні новини, про політику, про мораль. Тут інколи така ерудиція потрібна! Зрештою ми – такі самі люди, як і всі, й принижувати нас ніхто не має права.
Більше того, нашим двірникам потрібно низько вклонитися. Вони найраніше встають, у будь-яку погоду готують для нас місто, створюють умови як для безпечного пересування, так і для естетичного споглядання чистих і гарних міських вулиць. Вони нерідко саме ті, кого ми, залишаючи домівки, найпершими зустрічаємо і хто може розділити з нами наш настрій. Отож, чи не досить вже на двірника споглядати звисока?
Антоніна Булавіна, м.Володимир-Волинський

Розділ новин: 

Коментарі