За всю історію існування людства з лиця Землі стерто тисячі кладовищ. Збереглися лише єгипетські піраміди, Велика китайська стіна, всередині якої було заживо замуровано чимало будівельників, та ще усипальниці монархів, які більше цікаві як пам’ятники древнього зодчества. Однак місця, що у наш час служать об’єктами огляду для туристів, як правило, відмежовані від місць масових зібрань людей.
Радянська влада вперше в історії подала безпрецедентний приклад, як можна місця захоронення людей і символічні могили поєднувати з демонстраціями, військовими парадами, масовими гуляннями тощо. Більше того, радянські державні мужі часто будували палаци і розбивали сквери на кістках людей. Найоригінальніший приклад – Красна площа у Москві із всесвітньовідомим Мавзолеєм. Ви тільки задумайтесь, яке блюзнірство. Стоять на трибуні Мавзолею вожді горезвісної КПРС, сміються, вітально махають руками, а у них під ногами – їхній мертвий вождь, обличчя якого, перетворене на мумію, виставили на всенародний огляд. А у цей час натовп демонстрантів – веселих, щасливих, святково одягнутих – минає могили державних діячів, а також високу і широку Кремлівську стіну, де в нішах замуровані урни із прахом героїв революції, війни, космосу.
Схожих прикладів можна навести чимало. Обеліск Слави на Брест-Литовському проспекті у Києві знаходиться навпроти цирку. Отож людина, яка щойно отримала задоволення від циркового видовища, глянувши на шпиль обеліска, може розгубитися, бо ж пам’ятник викликає абсолютно іншу асоціацію.
Напевно, не всім відомо, що під обеліском Слави у центрі нашого міста поховано бійців, які загинули на початку війни. Якщо хтось і звертає увагу на плити з іменами, то швидше за все думає, що це символічні могили. Проте, як повідомив директор історичного музею Володимир Стемковський, під обеліском дійсно поховані 27 радянських воїнів, у тому числі 2 офіцери. Це Сергій Милешенков, льотчик, гвардії лейтенант, та Антон Грисюк, а також сержант Олексій Алєксєєвський, рядові Іван Солон, Арсентій Візира, Григорій Дементьєв. Решта невідомих солдат, очевидно, загинули на початку війни під час відступу. Володимир Володимирович розповів цікаву історію про те, як у 1943 році приблизно в район села Микитичі була закинута радянська диверсійна група для створення партизанського загону. Офіцер, який командував групою, захворів на пропасницю. При ньому весь час перебував ординарець. Коли гітлерівці оточили групу, яка спокійно жила на хуторі, всі кинулися втікати. Ординарець взяв на плечі хворого офіцера. Так їх обох наздогнала автоматна черга. Один із них похований під обеліском.
Десятиліттями мешканці міста кладуть вінки та квіти до підніжжя обеліска, а тепер поряд стела Героїв АТО, на яку неможливо дивитися без сліз. І в цей час, як хтось стиха ронить сльозу, згадуючи полеглого у Другій світовій діда і загиблого в АТО сина чи онука, хтось інший поруч на площі співає під супровід музики, розважається в іграх та конкурсах, веселиться навкруг новорічної ялинки, торгується на традиційних ярмарках. Дещо дивно було споглядати, коли у День міста переповнена площа гула людськими голосами, сміхом і музикою, а поряд у почесній варті біля обеліска і стели Героїв під палючим сонцем застигли воїни гарнізону. І, якщо задуматися, то важко осягнути – це свято чи день вшанування пам’яті полеглих?
Звичайно, із приводу того, чи сумісні місця вічного спочинку, навіть символічні, з місцями святкувань та ярмарків, думки можуть бути різними та протилежними. Зрештою, життя має свої правила і вічного немає нічого, навіть у межах пам’яті. Але є ще релігія, є духовна культура, одвічне містично-шанобливе ставлення до смерті, повага до тих, хто пішов із життя. Що з цього приводу радять нам святі отці? Ми поспілкувалася із священиками нашого міста. Зрозуміло, що у кожного з них свій погляд, як релігійний, так і світський.
Отець Ігор Бігун, заступник Володимир-Волинського міського деканату УПЦ КП: «Місця захоронення мають бути відгороджені під час масових гулянь. Згідно із християнською традицією, на захороненні, навіть символічній могилі, має бути хрест, бажано імена померлих чи загиблих. Звичайно, місце повинне бути освячене. Взагалі, місце захоронення – це місце спокою. Тут не повинно бути гучних розмов, розваг, пісень тощо. Що стосується стели Героїв АТО, то більшість людей вважають її місцеперебування тимчасовим, і, мабуть, було б доцільніше перенести її з гомінкого місця на більш спокійне».
Отець Микола Удуд, настоятель собору Різдва Христового: «Захоронення – це вже цвинтар, і влаштовувати у цьому місці будь-які веселощі не можна. Це не є нормальним. Ми ж не співаємо і не танцюємо на кладовищах. Не можна поблизу захоронень влаштовувати розваги і біля новорічної чи навіть різдвяної ялинки. Така позиція церкви, але у влади свої погляди. Оскільки церква відділена від держави, на нашу думку влада не завжди зважає».
Іншу думку висловив отець Євген Шевчук, настоятель собору святого великомученика Юрія Переможця: «Могила символічна і пам’ятна – це різні речі. Обеліск є символічною могилою, а тому нічого страшного в тому, що поряд проводяться масові святкування, я не бачу. Якщо обеліск і стелу Героїв АТО перенести в інше місце, навряд чи хтось туди буде ходити і молитися за полеглих. Зрештою, люди повинні десь святкувати, розважатися, відпочивати».
Звичайно, думка кожного священика заслуговує на увагу. Але і ви, шановні читачі, маєте право висловити власні міркування, щоб їх вислухали і взяли до уваги. Отже, можете поділитися своїм баченням проблеми на сторінках «Міста вечірнього», на сайті нашого видання, а також у соціальних мережах.
Антоніна Булавіна, м. Володимир-Волинський
Коментарі