Алла Фісенко, м.Володимир-Волинський
Цю розмову я випадково почула на зупинці маршрутного таксі на одній з околиць нашого міста. Під дашком зупинки прихистилися від вітру четверо жінок. Одна з них виявилася моєю знайомою, і ми тепло привіталися. В цю хвилину немолода жінка в зимовому пальті та шапці з лисячого хутра виливала свої емоції.
-Я б тих східняків гнала звідси, аж закурило б за ними! Приїхали тут… Наші хлопці гинуть за їхній Донбас, а вони тут влітку Світязь окупували, тепер – Карпати. Паразити!
-Ви мені даруйте, але і їх можна зрозуміти, - долучилась до розмови моя знайома. – У них інший менталітет. Це потрібно було врахувати і мирно з ними домовитися, а не допускати таких жахливих жертв.
-Що?! Щоб вони сюди прилізли?! Досить! Нажилися вже при них… Так як ви, жіночко, можуть казати лише ті, кого ця війна не каснулась! Ось у вас, наприклад, є син?
-Є!
-Воює?!
-Ні! У нього в дитинстві була важка травма мозгу, і він навіть в армії не служив.
-Ясно! – жінка в лисячому хутрі аж почервоніла від обурення. – В мамусі під подолом сидить, теплий борщик сьорбає… І скільки, якщо не секрет, ви заплатили за довідочку про травму?
Моя знайома не відповіла нічого, відвернулась, а погляд зволожився сльозами образи та болю. Можливо, пригадала, як згорьованою чайкою билась над непритомною дитиною, і нікого тоді не «каснулось» її горе. Чужим людям вклонилася, аби придбати дорогі закордонні ліки. Можливо, подумала про хворого нині брата, який у перші дні аварії на ЧАЕС, виконуючи службовий обов’язок, опинився біля фатального реактора. А може, в пам’яті винирнув коханий, який не повернувся з Афганістану.
Моя ж уява полинула у далеку епоху. Я побачила розіп’ятого Христа і Діву Марію, яка ридає біля підніжжя хреста. Поряд у журбі схилили голови апостоли. Раптом Марія зривається на ноги, з розчервонілим від злості обличчям кидається до апостолів:
-Чому ви не розіп’яті разом з моїм сином? Чому ви живете?
Звичайно, Діва Марія цього не робила і не могла зробити, бо добре усвідомлювала, що її син виконав волю свого Батька. А апостоли повинні були продовжити справу Ісуса, утвердити християнство у світі. Майже всі вони загинули мученицькою смертю вже після вознесення Спасителя.
Ми, жінки, у своїх молитвах найчастіше звертаємось до Матері Божої, але в той час, як Вона молиться за весь світ, ми егоїстично молимось лише за себе та свої родини. Ми рідко молимось за чужих дітей. Чи не соромно їй за нас?
Материнський біль – найпекучіший. Ніякий інший біль не зрівняється з болем втрати дитини, і немає значення, чи це трапилося внаслідок хвороби, нещасного випадку чи військових дій. Це нестерпний біль, і не розуміти його можуть лише нелюди. В той час, як тисячі матерів плачуть за синами-воїнами, інші тисячі думають про те, де дістати гроші на лікування онкохворих маленьких дітей. Обидві ці біди не варто класти на терези, бо заважать вони однаковим розпачем. Та чомусь ми дуже часто проходимо мимо чужої біди, обмежуючись банальним співчуттям або просто байдужістю. «Така доля! Така Божа Воля!» - цими словами ми найчастіше виправдовуємо свою байдужість. І лише коли горе торкнеться нас самих, готові звинуватити весь світ, забуваючи і про долю, і про Божу волю, і вже тоді інших звинувачуємо і в байдужості, і в несправедливості. «Не надливай із чаші гіркоти своєї до чаші іншого, бо гіркішою стане твоя власна», - радив древній мудрець-поет.
Та не всі серця кам’яніють від горя. Є люди, і вони в більшості, яких горе робить ще людянішими. Зовсім недавно я почула голос знайомої по телефону.
-Ви знаєте, на святвечір до мене зателефонувала мама загиблого в АТО офіцера. Вона так щиро привітала мене і побажала найголовнішого: аби я ніколи не чекала сина з війни, ніколи не втрачала своєї дитини. Ви подумайте, таке горе у людини і така людяність.
Такі вони, справжні матері-християнки. У великому горі зберігають силу духу, мужність і любов до ближніх. І саме ці жінки своїми молитвами врятують нашу Україну.
Коментарі