«Чоловіки військові кажуть, що ми радуємо око. З нами посидять, порозмовляють – і стає легше на душі»

Каже старший солдат 51-ї ОМБр Оксана Антонюк, яка уже більше п’яти місяців разом зі своїми побратимами бореться з терористами на сході України.
Восени буде 22 роки, як служить у лавах Збройних сил України Оксана Антонюк. Вона – старший солдат, радіотелеграфіст 51-ої окремої механізованої бригади. Народилася на Далекому Сході, потім деякий час з сім’єю мешкала на Чукотці. Встигла по світу покататися. У 1986 році сім’я приїхала в Україну. Тато Оксани – також військовослужбовець, колишній зв’язківець, мама до пенсії працювала машиністкою у штабі. Навіть сестра деякий час служила в окремому вертолітному полку, що дислокувався в селі Жовтневе, Володимир-Волинського району. «У нас – династія», - каже Оксана Володимирівна. Її дідусь та бабуся воювали під час Великої Вітчизняної війни. Жінка надіється, що молодший син також стане військовим.
Оксана Антонюк воювати на схід разом зі своїми побратимами поїхала 13 квітня. Три тижні військові проходили навчальні бойові тренування на Рівненському полігоні, потім їх направили на Донбас. Через деякий час бригаду передислокували на полігон «Широкий лан» Миколаївської області, згодом військові знову поїхали в зону антитерористичної операції захищати Україну від російського агресора.
Зараз на декілька днів військовослужбовець приїхала у відпустку. Зібрала молодшого сина – 13-річного Павлика – в школу, а зі старшим 20-річним Анатолієм поїхала у Львів, потім у Тернопіль, куди він нещодавно вступив на навчання в університет, треба було владнати деякі питання. Все ж у Оксани Володимирівни знайшлося декілька хвилин для спілкування з нами.
Жінка-військовослужбовець каже, що довелося на власні очі побачити та відчути те, як ставляться до української армії жителі сходу України. Пригадує випадок, коли з Рівненського полігону відправлялися на схід. У місті Костопіль їх зі щирим серцем та відкритою душею зустріла одна сім’я. Окрім того, що вони багатьох військових нагодували, то ще і з собою дали консервацію й інші продукти. «Дай, Боже, цим людям здоров’я і щастя!» - каже Оксана Володимирівна. А на сході українську армію зустрічали по-різному. Хтось радів визволителям, а хтось дітей і жінок перед колоною виставляв. Одні махали руками, вітаючи вояків, інші показували кулак.
Боротися за незалежність та територіальну єдність Батьківщини, визволяти її від російських загарбників поїхало дванадцять жінок-зв’язківців з 51-ї ОМБр. Згодом їх розкидали по різних точках, різних населених пунктах. Зараз разом з Оксаною Володимирівною служить ще дві жінки. Є і медики, але вони мешкають окремо.
-Чоловіки, з якими пліч-о-пліч доводиться боротися з терористами, допомагають вам, жінкам, у вирішенні якихось побутових проблем? – цікавлюся у своєї співрозмовниці.
-Дійсно, побутових проблем вистачає, адже умови проживання жахливі. Немає проблем лише з харчуванням, дуже часто приходить гуманітарна допомога з різних міст України, допомагають, чим можуть, волонтери. Звичайно, коли звертаємось з якимось проханням до колег-чоловіків, вони нам не відмовляють. Взагалі, жінок в армії немає. Є жінки-військовозобов’язані. І цим багато що пояснюється. Звичайно, є справжні мужчини, які все розуміють і не лише фізично, а й морально нас підтримують. Кажуть, що ми радуємо око. З нами посидять, порозмовляють – і стає легше на душі.
-За вас молиться вся Україна. Ви відчуваєте підтримку земляків, отримуєте листи з малюнками від дітей?
-Так, підтримка справді відчутна. Добрі люди через соціальну мережу «Фейсбук» зібрали гроші й купили бронежилет. Поки лежить, надіюся, не пригодиться. Його потрібно одягати тоді, коли оголошено тривогу. У нас, слава Богу, стріляють поки свої. Я зберігаю малюнок, який передала маленька дівчинка Маша. Дивлюсь на нього – і сльози на очі навертаються. У нас стоять стенди, на яких розміщені листи й малюнки дітей. Вони дійсно піднімають бойовий дух.
Поки Оксана на сході, синів доглядають її батьки. Жінка телефонує до них, як тільки випадає вільна хвилинка, аби запитати, чи все добре, чи всі здорові. І коли чує, що вдома все спокійно, звідкілясь беруться сили, аби гідно виконувати свій обов’язок.
Валентина Тиненська, м.Володимир-Волинський

Розділ новин: 

Коментарі