Уже два з половиною роки йде війна. Ні кінця, ні краю. Лише переговори, домовленості, спостереження ОБСЄ… І щодня гинуть люди. Війна забирає життя чоловіків, в основному молодих, і, як правило, кращих.
А життя людей на окупованих територіях Донецької і Луганської областей? Там теж гинуть ні в чому не винні мирні люди. А ті, що живі, особливо немічні та діти, в холоді і голоді, під страхом смерті від осколка чи кулі животіють. Часто чуєш, хтось каже про те, що не вистачає сил чекати закінчення того проклятого АТО, що люди гинуть нізащо, скільки полеглих, калік, сиріт, чому, за що? Думаєш, це правда.
Володимир-Волинський. Трагедія 14-ої бригади. Багатьох поховала Володимирщина. І так по всій Україні. Звідки брати сили, щоб не зневіритись, і переконання, що все не марно.
Молоді хлопці, покалічені в бою, залишившись без ноги, після лікування, з однією ногою просяться назад на фронт. Вони знають, в ім’я чого беруться знову за зброю. Без мети б’ються і гинуть лише байдужі люди. За правду і майбутнє своїх дітей та країни борються патріоти. І, дякувати Богу, вони є й будуть. І ця війна колись закінчиться.
Є люди, які своїм прикладом вселяють у втомлені душі надію. Зустріч з такою людиною відбулася днями на занятті в Університеті третього віку. Зустріч із жінкою, яка підзарядила вірою у правду і перемогу. Переконала, що мало лише вірити, для перемоги потрібні конкретні справи.
Стримана, вся в собі, сповнена гідності. Гарна. Відразу заволоділа нашою увагою. Змусила зосередити розум і уяву. Говорила про АТО. Цього терміну не вживала. Казала: війна, на війні.
Буваючи часто в госпіталях, де лежать важкопоранені бійці, розуміє про війну багато. Знає все про своїх підопічних. Правила війни змушують приховувати справжні прізвища заради власної безпеки. Їй довіряють, вірять.
Фіксує на фото вояків, ситуації, події, які не побачиш по ТБ. На слайдах обличчя воїнів перед боєм, після бою (іноді з нього не всі повертаються). Сумні, усміхнені, перекошені від болю обличчя. Зовсім юні та поважного віку. Серед них і жіночі. Але немає злих чи озлоблених.
Про кожного говорить з любов’ю і повагою. Як про близьких чи рідних людей. І допомагає їм, чим може і як може.
Звичайно, не кожен з нас може їздити у госпіталі з допомогою або як волонтер. Але те, що робить ця жінка, ім’я якої - Діана Сергіївна Шевчук, разом зі своїми однодумцями-помічниками, можуть усі.
При соборі Різдва Христового група жінок і чоловіків, яких згуртувала Діана Сергіївна, виготовляє для фронту маскувальні сітки і заготовки для халатів «кікімора», необхідних снайперам і розвідникам.
Буваючи серед волонтерів, Діана Сергіївна зуміла домовитися про постачання сітки-основи, мішковини. Це не дешево. Кілограм сітки коштує 250 гривень, а з нього виходить один комплект, яким можна замаскувати, наприклад, одну гармату. Підрамники виготовляють тут же чоловіки. У приміщенні холодно. Але коли є бажання допомогти і переконання, що робиш добру справу, це не завада. Завдяки цим «кікіморам» не одиниці, а десятки солдатів залишились жити. Конкретна, посильна допомога. Сьогодні інакше не можна. Це зрозуміти б кожному. Не можна стояти осторонь і спостерігати, чекаючи, чим усе закінчиться. На війні гинуть люди.
Коли я запитала Діану Сергіївну, чи чує вона від тих, з ким зустрічається у госпіталях чи в’яже сітки, слова «та скільки можна, чому лише ми, чому лише наші діти, де діти багатих і керівників, чому не воюють?». Сказала, що ні, не чує. А з іншими, які так мислять і кажуть, просто не спілкується. У кожного – своя совість.
Конфуцій казав: «Замість проклинати темряву – запали свічку». Це про Діану Шевчук, волонтерку, жінку, яка втратила так багато, що могла б якщо не зламатись, то дуже зігнутися. Не з таких. Живе з високо піднятою головою. Допомагає іншим. Вірить у добро і одержима долею України.
Лариса Прушинська, м.Володимир-Волинський
Коментарі