«Бути українцями – це жити і любити по-українськи!»

Кажуть у вчительській родині Юринців із села Верба.
Антоніна Булавіна, с.Верба, Володимир-Волинський район
Чи знайоме вам відчуття, коли ви знову берете в руки давно прочитану книгу? Напевно, ви відкриваєте в ній багато нового, на що раніше не звертали уваги. А що казати, коли заново відкриваєш знайому людину, відкриваєш потаємні, але прекрасні куточки її душі?
Ніну Василівну Юринець знаю давно, знаю як вчителя української мови та літератури Вербської школи, як методиста районного відділу освіти. І ось переді мною не постійно заклопотаний вчитель, не вимогливий методист, а привітна жінка, господиня затишної оселі, любляча дружина, турботлива мама і бабуся. А ще – українка до глибини душі!
Ніна Василівна народилася 1950 року в селі Верба. Того року, як вона з’явилася на світ, мама Ганна Никонівна вишила донечці рушник. Цю реліквію з вигаптованою датою «1950» Ніна Василівна береже все життя.
-Наша мама завжди молилась в українській церкві, знала напам’ять вірші Тараса Шевченка та Івана Франка. Не раз бувало, ми втомимось від роботи, починаємо стогнати, а матуся строго цитує нам: «Лупайте сю скалу! Нехай ні жар, ні холод не спинить вас!» Портрети поетів завжди були на стіні, - пригадує Ніна Василівна. – Батько мій, Василь Архипович, теж був освіченою людиною. Повернувшись з фронту, він викладав військову підготовку, потім став будівельником, зводив Вербську школу.
Із 1965 по 1969 роки Ніна навчалась у Володимир-Волинському педучилищі, а у 1970-1976 роки здобувала освіту у Львівському державному університеті. Працювала піонервожатою в Любомльському районі, потім – у селі Жовтневому, а у 1978 році почала трудитися у школі рідної Верби. Тут вона виросла до рівня вчителя-методиста. Згодом на посаді методиста райво передавала свій великий досвід колегам.
Ще навчаючись в педучилищі, Ніна познайомилась з уродженцем села Ліски Олексієм Юринцем. Вони побралися, виростили двох дітей, прищепили їм любов до української мови і культури. Нині дочка Галина продовжує естафету матері: трудиться вчителем української мови Вербської ЗОШ. Син Олександр – заступник директора педагогічного коледжу, за фахом математик, кандидат педагогічних наук. Заступником директора Вербської школи і вчителем-філологом працює і невістка Галина. Та найбільша гордість і надія бабусі – онука Орися. Юна українка займала ІІ і ІІІ місця в обласному конкурсі «Об’єднаймось, брати», присвяченому Шевченківським дням, а також поглиблено вивчає англійську мову.
І ще у Ніни Юринець є життєдайна криниця її української душі. Це шкільна світлиця, у створення якої вчитель вклала всю свою душу. У невеликому приміщенні справді панує патріархальний світ наших прадідів. Тут і піч, і старовинна колиска-підвіска, і образи, і начиння, і сільськогосподарське знаряддя, і лампади, і скрині, й жіночі прикраси. А від розмаїття вишитих рушників та сорочок аж розбігаються очі. І все це під керівництвом Ніни Василівни зібрали учні Вербської школи.
-Ми не тільки вітаємо у світлиці відвідувачів, - розповідає Галина Трач, донька подружжя Юринців. – Експонати використовуються на уроках і виховних годинах. Наші діти не знають української матеріальної культури. Вони не можуть сказати, що таке рубель, коловорот, ослін, сивенька, веретено і так далі. У світлиці учні все це бачать, усвідомлюють, для чого ці речі були призначені, й уявляють життя пращурів. Повірте, що після таких занять у них виникає почуття гордощів за свій народ і вони щасливі, що народилися українцями. Бути українцями – це жити по-українськи!
Після цих слів Ніна Василівна дістала зі скрині свій заповітний рушник, який також зберігала у світлиці, й подарувала його доньці.
-І любити! Любити по-українськи! – тихо додала вона, тамуючи сльози.
Уже 4 роки зазвичай гомінливе подвір’я Юринців порожнє і сумне: після того, як господар – Олексій Мартинович – потрапив у біду. Пізнім зимовим вечором пішов провідати родину, а знайшли його на асфальті зі страшною травмою голови. Сніг замів сліди злочинців, та навряд чи втечуть вони від неминучого Божого суду.
Олексій Мартинович навчав музики у Вербі, Жовтневому та Галинівці. Грав на баяні, мав чудовий голос, співав на сцені й у Володимирі-Волинському, і в Києві. Йому і троїстим музикам із Овадного аплодували всюди, де вони виступали. Діти обожнювали вчителя музики, поважали його батьки. 40 років пропрацював Олексій Мартинович у школі, а тому, коли трапилося лихо, за нього молилися всі люди. І, напевно, завдяки їхнім молитвам він залишився живим. Сім’ю у важку хвилину підтримали колеги, значну допомогу надав Петро Саганюк.
Після важкої операції та тривалого лікування Олексій Мартинович зумів стати на ноги. Безумовно, допомогла вірна дружина, яка була весь час поруч, люблячі діти.
Олексій Мартинович із сумом дивиться на осінній сад, милується цвітом хризантем. «Посадив з батьком сад…» - такий початок має його улюблена пісня. Він любив садити і щеплювати різноманітні сорти дерев. Минулої весни вперше зацвіли та вродили яблуні, які він щепив того фатального 2010 року. А як дбайливо господар вирощував помідори, кожну насінинку клав у окрему ямочку, доглядав за рослинами, неначе за дітьми. І до пізньої осені рясніли у нього кущі з помідорами. Олексій Мартинович – чудовий батько і дідусь. «Козак народився!» - захоплено вигукнув він, коли на світ з’явився онук Назар.
Зараз у Олексія Мартиновича проблеми з рухом, погана пам’ять, але колишніх учнів, які провідують учителя, він впізнає і пісні пам’ятає. Недавно із своїм другом Володимиром Малецьким вони так гарно співали, навіть помріяли разом на сцену повернутися.
«В яблуневім саду – то не спів солов’я, плаче там по мені світла юність моя», - шепочуть уста Олексія Мартиновича. І ніжно пригортає він до серця дружину, бо бути українцями – це й любити по-українськи!

Розділ новин: 

Коментарі