Боєць Апостол: «Я пішов на війну тому, що я – «жадібна людина», я не люблю, коли в мене щось відбирають»

Публікації

Протягом кількох останніх тижнів на площі Героїв Володимира-Волинського активно спілкувався з мешканцями міста бородатий чорноокий боєць з позивним Апостол. За цей час своєю щирістю та відкритістю він припав до душі багатьом мешканцям княжого міста.
Сам він з Дрогобича Львівської області, нині є добровольцем «Правого сектора», постійно буває у запеклих точках буремного Донбасу. До нашого міста завітав, аби підтримати Юрія Хомича під час виборів на посаду міського голови.
Йому ще немає двадцяти років, але він не такий, як його однолітки: не байдужий, а міцний духом, і здається, що в його карих очах грає сталь славних нащадків козацького роду. Апостол розповідає, що пішов на війну тому, що «жадібна людина» – не любить, коли в нього щось відбирають. До війни був студентом, але недовчився. Прийшов до директора і сказав, що їде на фронт. Директор його зрозумів і допоміг чим міг. «Те, що віками виборювали нам наші пращури, повинно нам належати. Це наша земля, земля моїх батьків. Коли «віджали» Крим, я з друзями пішов у військкомат, але нас не взяли, сказали, що ми ще замолоді і нам нема там чого робити.Тоді ми пройшли вишкіл на базі «Правого сектора». Ми стали добровольцями. Хтось пішов в «Азов», хтось – у «Донбас» та інші добровольчі батальйони», - пригадує хлопець.
Уперше потрапив на передову в кінці серпня 2014 року. Боявся, як усі. Але з часом, з першими боями, першими осколками, першими «Градами» та мінометними обстрілами зник і страх. Апостол каже, що прийшов воювати, а не по парку за дівчатами бігати. Поступово почав звикати і вже давно забув про страх. Географія Донбасу та місць, в яких служив Апостол, вражає. Він був у Пісках, де ніс службу на важливій коригувальній позиції. «Ця позиція називалася «Небо». Її так назвали, бо там сиділи дуже гарні люди: Ангел, Апостол, Демон, Бєс, Архангел, Михаїл. Одним словом, там сиділи «святі».
“Шаленим розчаруванням стала здача Донецького аеропорту. Це навіть у двох планах розчарування. По-перше, аеропорт був для нас символом, здача його означала втрату віри. По-друге, це втрати бійців. Ми відчували, що щось подібне буде, говорили про це. Нам просто сказали сидіти далі. Ми й сиділи. А потім наш Президент і його тупе командування через свої не менш безглузді накази, рятуючи свої бізнеси, призвели до такої жахливої трагедії. Загинули молоді люди, хороші солдати, наші побратими, наші герої. Президент поставив нас, бійців, нижче свого бізнесу. Якось так вже вийшло, точно не можу стверджувати, але здача аеропорту співпала з тим, як знову в Ліпєцку успішно запрацювала кондитерська фабрика. Наша держава нас не любить, не поважає, не допомагає нам. Вона нас боїться. В Сашка Положинського є пісня з такими словами: «Я не хочу бути героєм України, бо не цінує героїв моя країна». І ця пісня повністю підходить під контекст нинішніх подій», - аналізує боєць.
Щодо ставлення місцевого населення до української армії, то тут Апостол категоричний: «Я не розмовляв з місцевим населенням. Воно мене вбивало. Вони всі такі милі й красиві, навіть посміхаються. Та їм не варто довіряти, бо не ясно, що від них очікувати. За нормальних людей я буду нормально воювати. Я не кликав Путіна на свою землю. Якщо мені хтось підійде і скаже: «Давайте, хлопці, закінчуйте все це», я їм скажу: «Ви цього просили, ви цього хотіли, то йдіть тепер і допомагайте виганяти тих, кого накликали!» Набридло проливати українську кров ось через таких зрадників, хамелеонів. Їм байдуже, з ким жити. Це як у фільмі: «О, опять власть мєняєтся». Та й на Західній Україні є такі люди. Це ті, хто знає, що влада краде і так не можна, але знову ж обирають їх, бо вони вже накрали і більше, може, не крастимуть. Такі люди не бажають добра ні собі, ні іншим. Аби не було гірше, от така в них логіка. Це такий побутовий сепаратизм».
Особливо тепло говорить про волонтерів, називаючи їх людьми з великої літери та справжніми, щирими патріотами, оскільки тільки завдяки їм він та його побратими отримували допомогу.
Не можна не поцікавитися псевдо, адже Апостол звучить не лише гарно, але й наштовхує на думку про те, що перед тобою якась незвична людина. «Позивний Апостол мені дали гарні дівчата на Майдані. Просто у той час всі мали якісь позивні, а в мене не було. Ось саме через мої гарні очі дівчата дали мені такий позивний. Сказали, що в моїх очах відображається святість і дух», - зазначає хлопець.
Про Володимир-Волинський каже, що містечко у нас гарне, але люди якісь різні чи навіть байдужі. Вони звикли до чогось одного і не хочуть нічого міняти. Це видно по їхніх обличчях.
На фронт він, звісно, планує повернутися. Він уже там: «Повірте, не одного мене туди тягне. Усіх моїх друзів, побратимів тягне на схід. Коли приїжджаєш додому, здається, що попав в інший світ. І я тепер вірю, що є паралельні світи. Ось тут паралельний світ. Є один вірш, який повністю це відображає: «Прикинь, народ, а там же нет войны, там море, там народ тусит на пляже. Мы тут нужны, а там мы не нужны. Там осторожно к людям в камуфляже». Мені страшніше тут, ніж там. Там я навчився відрізняти ворога від друга. Там попереду мій ворог, а позаду – друг. А тут не знаєш, з якого боку тобі можуть всунути ніж у спину. Ми, будучи там, забули, які тут люди. У нас на обличчях написано воїн, боєць, і є такі люди, які просто підійдуть, обнімуть, скажуть: «Дякую, синку, за те, що воював». От мені сьогодні товариш годинник подарував за те, що я воював на фронті, а він залишився тут. І це насправді класно. Звичайний прояв уваги вартий багато чого. Саме таких людей хочеться захищати».
Єдине, чим ми тут, у тилу, за сотні кілометрів від лінії фронту, можемо допомогти нашим бійцям та Апостолу зокрема, – це молитва. Молімось за тих, хто в цей момент захищає нас.
Оксана Ковтун, м.Володимир-Волинський

Розділ новин: 

Коментарі