Аза Голощапова: «Ми - не проблема Волині, а ресурс, який треба використовувати»

Вони змушені були покинути власний дім, усе нажите майно, улюблену роботу, рідних, друзів, милі серцю краєвиди й теплі спогади і, взявши з собою лише надію та віру, тікати. Тікати від війни, від брехні, від ненависті й нерозуміння в невідомість – туди, де немає нічого й нікого, до людей, якими їх лякали майже з пелюшок. Це лише частинка айсберга, трагедія майже двох мільйонів українців, яких називають «вимушено переміщені особи», а якщо коротко, то ВПО.
Саме про них і їхнє життя йшлося на зустрічі-тренінгу журналістів із членами громадської організації «Переселенці Донбасу і Криму» (близько 200 осіб) під назвою «Один день із життя переселенців», яка відбулася 9 червня в обласній бібліотеці ім. Олени Пчілки у Луцьку. Крім журналістів і ВПО із Луганська, Донецька, Алчевська та Горлівки, участь у тренінгу взяла також радник міністра соціальної політики з питань ВПО у Волинській області юрист Інна Нечипорук, в обов’язки якої входить налагодження контактів між переселенцями регіону, органами влади та членами приймаючої громади.
-Можливо, цей тренінг допоможе нам краще зрозуміти місцеву владу або ж навпаки – знайти важелі впливу на неї, щоб пришвидшити адаптацію. Журналістам він дасть можливість краще зрозуміти переселенців, чому ті так наполегливо вимагають виконання своїх прав від держави. Надіємося, що представники мас-медіа і стануть тим з’єднувальним містком, який допоможе чиновникам і переселенцям почути та зрозуміти одне одного, - наголошували голова організації Олена Черенкова та її заступник Аза Голощапова.
Пані Олена – луганчанка з двома вищими освітами. За першою вона історик-викладач, за другою – журналіст. Останні 10 років до окупації працювала у Луганській обласній телерадіокомпанії, але після того, як її очолив «спічрайтер» Януковича Родіон Мірошник, розрахувалася і стала фрілансером та копірайтером. Пані Аза – донеччанка, яка до війни працювала головним спеціалістом відділу профосвіти Донецького обласного центру зайнятості, тепер на Волині координує діяльність філії їхньої організації - «Центру зайнятості вільних людей». Волонтери ЦЗВЛ постійно допомагають переселенцям шукати роботу, інформують про вакансії, проводять кар’єрні консультації.

Журналісти стали «переселенцями»…
Перше завдання тренінгу полягало у вивченні законів та правових поправок до них щодо проживання переселенців на інших територіях. Усі учасники отримали різні урядові документи і завдання, в яких потрібно було вказати, що дають ці законодавчі норми та поправки, які з них діють, а які – ні. Потім Аза Олександрівна запропонувала журналістам і переселенцям помінятися ролями. Намалювавши на підлозі лінію, вона пояснила правила гри: перетнувши лінію, кожен учасник перевтілюється в образ переселенця або держслужбовця і спільно з представником «іншого табору» виконує поставлене перед ним завдання. «Переселенцям» треба було отримати довідку ВПО, зареєструвати шлюб, знайти житло за 2 тис. грн. + комуналка для багатодітної родини інвалідів 3-ї групи, вирішити питання соціальних виплат і допомог, написати позитивний репортаж про життя внутрішньо переміщених осіб і забрати 800грн. за неякісні послуги в агентстві нерухомості, а «чиновникам» («мер», «соцпрацівник», «ріелтер» і т. д.) – чинити їм різні перешкоди.
-Усі запропоновані для гри «легенди» взяті із життя, і у всіх персонажів є реальні прототипи серед волинських переселенців, які часто стикалися із байдужістю працівників різних держструктур і не раз ставали жертвами їхньої некомпетентності. Ми підібрали такі завдання, які дали б можливість побачити всю недосконалість нашого законодавства, адже більшість законів, які приймаються, або не працюють, або немає способів їхньої реалізації. А все тому, що немає державної програми щодо розв’язання проблем ВПО, хоча кошти з-за кордону саме на це держава регулярно отримує, - пояснює пані Аза. – На заваді стоїть також і законодавча безграмотність переселенців та держслужбовців.
Першим «каменем спотикання», об який ущент розбилися намагання «переселенців» стати на облік як ВПО, оформити соцвиплати чи отримати матеріальну допомогу, стала «довідка з мокрою печаткою з місця постійного проживання», яку вимагають у держустановах. Будь-які спроби добитися бажаного натикалися на твердий мур чиновницької байдужості та нерозуміння. І лише в окремих випадках тут допомагає втручання ЗМІ.

Приймаючи документи з печатками окупаційної влади в Україні, посадовці визнають існування «ДНР» і «ЛНР»
-Ксерокопії довідок їм не підходять, - розповідає уродженка Алчевська Лариса Дикарева. – Подавай із мокрою печаткою, бо «так написано в інструкції». Хіба це не означає, що в Україні, приймаючи документи, завірені печатками окупаційної влади, посадовці визнають і узаконюють «ДНР» та «ЛНР»? Та це ж нонсенс. У деяких випадках ви можете отримати довідки з українськими штампами і печатками, але неофіційно і за чималі гроші. Моїй мамі 82 роки, і вона залишилася в Алчевську. Із продуктами там зараз проблем немає – постачають російські. Вони дуже дорогі та вкрай поганої якості, але з голоду не помреш. Усе ж час від часу я мушу навідуватися до неї, щось допомогти, приглянути за квартирою чи взяти ту ж довідку. Тому доводиться кілька разів перетинати лінію розмежування. І якщо на українських блокпостах ніяких проблем немає, то з боку бойовиків існує реальна загроза опинитися десь у підвалі (там мають якісь списки, за якими перевіряють усіх, хто переміщується через підконтрольну їм територію, і можуть затримати на невизначений строк). А це, крім ризику за своїм життям і життям рідних, які залишилися там, може закінчитися ще й втратою статусу переселенця, адже, згідно із п.3 ч.1 ст.9 Закону «Про забезпечення прав і свобод ВПО», у разі тривалої відсутності (понад 60 днів) за місцем тимчасового проживання скасовується дія довідки про взяття на облік ВПО, - зауважує жінка.
-Крім усього іншого, нам потрібно ще й оплачувати комунальні послуги в себе на батьківщині, інакше квартиру, яку ще не встигли «прихватизувати» і розграбувати місцеві «князьки», можуть просто забрати, - додає мама п’ятьох дітей Інна Шатохіна із Донецька.
-Нещодавно Верховна Рада проголосувала за нову Постанову Кабміну №637, згідно з якою після подання заяви про призначення (відновлення) різних соцвиплат і компенсацій спеціально створена комісія обстежує умови проживання ВПО і складає відповідний акт, який передає до орга ну, що здійснює ці виплати. В разі відсутності переселенця за місцем фактичного проживання це фіксується в акті обстеження і йому надсилається повідомлення (у разі неявки – рекомендований лист) упродовж трьох робочих днів прийти до органу соцзахисту для ідентифікації особи, а до прикордонної служби направляється запит щодо виїзду ВПО на тимчасово окуповану територію України чи за кордон. Усі соцвиплати в такому випадку припиняються, а довідка про взяття на облік ВПО анулюється, - роз’яснює законодавство Інна Нечипорук.

«При наявності всіх документів від нас вимагають свідків,які б підтвердили, що ми – це ми»
-Я пригадую випадок, - вступає в розмову Аза Олександрівна, - коли одній моїй знайомій, яка вийшла заміж, треба було змінити прізвище. Вона прийшла у паспортний стіл з українським паспортом, свідоцтвом про одруження і довідкою ВПО з усіма печатями. Та паспортистці цього виявилося недостатньо, вона почала вимагати від жінки привести трьох людей, які підтвердили б, що вона – це дійсно вона. Жодні аргументи на чиновницю не вплинули, знайома мусила вести свідків. А через два місяці отримувати паспорт треба було її синові, який мав нещастя народитися в Росії. Так, окрім проблем, пов’язаних із тим фактом, від неї знову почали вимагати ідентифікацію особи. Аргументи про те, що вона – громадянка України і два місяці тому виробляла паспорт у тієї ж працівниці, до якої звернулася знову, були марними. А про кілометрові черги у паспортному столі й говорити нічого. Службовці там ведуть себе дуже зверхньо й нахабно, без шоколадки чи якогось презенту на тебе ніхто й не гляне. Створюються проблеми на рівному місці.
Є проблеми у ВПО і з офіційним працевлаштуванням, перенавчанням після 45 років, виплатами, передбаченими для започаткування власного бізнесу, компенсаціями проїзду тощо. Існуючі закони та державні програми через відсутність фінансування у цій сфері майже не виконуються. У службі зайнятості цим людям пропонують вакансії з низькою оплатою праці. Тому ті, хто, наприклад, у Донецьку були високооплачуваними фахівцями, на це не погоджуються і влаштовуються на роботу неофіційно. Не вигідне офіційне працевлаштування переселенців і для роботодавців. І «Підводним рифом» тут є закон про виплату державної компенсації роботодавцю, що бере на роботу ВПО, інваліда і т. д., який в Україні практично не діє. А якщо комусь із керівників підприємств чи бізнесових структур якимсь чином і вдається отримати таку компенсацію, то в розмірі мінімальної зарплати, тоді як він виплачує працівнику значно більше. А кому захочеться брати зайвий клопіт на свою голову, якщо вигідніше взяти людину на роботу без оформлення? У пошуках виходу багато хто з переселенців знаходить роботу в Інтернеті, їде працювати за кордон або звертається в агентства, нерідко стаючи жертвами шахраїв. Така ж ситуація і з пошуком житла.

«Як громадяни цієї країни, ми теж хочемо брати участь у житті громади»
-Найболючішою проблемою для нас залишається соціальне житло, бо якщо якусь роботу тут ще можна знайти, то за оренду житла вимагають шалені гроші. А їх вистачає лише на те, щоб прогодувати себе і свою сім’ю. Якщо й пощастить знайти квартиру з доступною оплатою, то це або дуже погані умови, або дуже добрі господарі, - розповідає Аза Олександрівна. – Купити житло можуть тільки заможні або ті, хто збирає на нього все життя. Багато хто з волинян може сказати, що вони живуть у таких же умовах, так само орендують житло або ж тісняться великою родиною в одно-двокімнатних квартирах. Але в них є одна перевага – рідні та друзі поряд, а також село, звідки можна взяти хоча б продукти. Ще одна наша біда – недовіра місцевого населення до переселенців. Дехто вважає нас дармоїдами і сепаратистами, які, мовляв, розв’язали війну, а тепер ховаються і вимагають квартир, роботи і хороших заробітків. Особливо це стосується чоловіків призовного віку, які, мовляв, замість того, щоб захищати свій дім, повтікали і чекають, поки це зроблять за них «бандерівці». Та хочу сказати, що в багатьох військових підрозділах воюють вихідці з Донбасу, які особливо себе не афішують, щоб не наражати на небезпеку рідних та близьких. До того ж після закінчення війни, на відміну від бійців з інших регіонів, їм нікуди повертатися. Додому дорога назавжди закрита, а житла деінде в них немає. Багато говорять і про те, що переселенці не хочуть їхати жити в село. На це можна сказати одне: ми готові розглядати усі можливі варіанти, але люди мають розуміти, що мама із двома дітьми і без чоловіка не може сама перекрити дах. Звісно, ніхто не буде відмовлятися від будинку, в якому треба поклеїти шпалери чи все вимити. Просто там мають бути мінімальні людські умови. Нам не пропонують роботу і житло в селах із розвиненою інфраструктурою, а лише в закинутих, з яких їхати на роботу в місто дорого, а в селі роботи немає. Переселенці не хочуть бути дармоїдами, не хочуть розв’язувати свої проблеми за рахунок інших, а прагнуть створити такі умови, щоб добре було всім. Наприклад, створити соціальне житло, яке належало б місту. Як громадяни цієї країни, ми теж хочемо брати участь у житті місцевої громади, пропонуємо виходи щодо працевлаштування ВПО, варіанти вирішення питань із житлом. Наша організація неодноразово зверталася в міські та обласні ради, у їхні структурні управління з пропозиціями провести інвентаризацію недобудов, нічийних приміщень, стану приватних будинків, які пропонуються переселенцям для тимчасового проживання у Луцьку. Ми пропонували відремонтувати й перепрофілювати, залучивши інвесторів, на соціальне житло для тимчасового проживання школи, що закриваються. Там переселенець міг би жити стільки часу, скільки він цього потребував би, сплачуючи за комунальні послуги. Потім це житло можна використати і для волинян. Так що ми – не проблема Волині, а ресурс, який треба використовувати. Просимо піти нам назустріч, але нас ніхто не чує. Хто нам допомагає? Спонсори у нас є під окремі проекти – такі, наприклад, як «Працевлаштування та соціальна реабілітація ВПО і ветеранів АТО», який реалізовує місцевий осередок «Центру зайнятості вільних людей». Волонтери допомагають переселенцям і демобілізованим знайти роботу фрілансерами, організували для них курси із розробки сайту на WordPres, верстки та просування у соцмережах. Молочну продукцію багатодітним мамам надає керівник Угринівського молокозаводу Андрій Турок. Допомагає нам і Українська православна церква, яка організувала перед святами для малозабезпечених невеликі продуктові набори «Пасхальний кошик». Ми проводимо разом свята, спільні майстер-класи, зараз збираємося на екскурсію по храмах Волині. З одягом допомагав нам благодійний фонд «Волинь-Карітас». Щосуботи ми зустрічаємося, обговорюємо проблемні питання, консультуємося з юристами, організували курси і майстер-класи хенд-мейду, копірайтингу, а також школу фрілансу для людей старшого віку, які веде колишній податковий інспектор Ірина Голощапова. Вона також реалізовує новий проект, який фінансується Британською радою для дітей-інвалідів у Луцьку. На майстер класи до неї приходять навіть ті дітки, які ледь пересуваються. Завдяки усім цим проектам люди мають роботу і знаходять заробіток на прожиття, - наголошує пані Аза.
Валентина Савчук, м.Луцьк

Розділ новин: 

Коментарі