«Анестезіологи не звикають до своєї професії. Вони постійно моляться за своїх пацієнтів»

Так говорить лікар – анестезіолог Володимир-Волинського ТМО Мирослава Шкварок
Лікар – одна з найпочесніших професій на землі, бо покликана повертати людям найдорожче – здоров’я і життя. Проте і у цій благородній сфері діяльності є фах, який потребує особливої душевної мужності. Це фах лікаря – анестезіолога. Реанімаційне відділення, в якому працюють лікарі-анестезіологи, найважче в медицині, бо саме тут йде відкрита боротьба зі смертю, яка, на жаль, не завжди закінчується перемогою медиків. Отож, напевно, кожну втрату людського життя лікарі переживають як особисте горе. Ми навіть ніколи не замислюємося над тим, як працюється медикам в реанімаційному відділенні, з якими відчуттями вони живуть…, а варто.

« Моїми першими пацієнтами були ляльки»
Мирослава Олександрівна Шкварок народилася в 1988 році у Володимирі-Волинському в родині ветеринарних лікарів. Батько Олександр Сорокін свого часу закінчив Ковельське медичне училище, працював фельдшером, та життєві обставини змусили змінити фах. Олександр Сорокін закінчив Львівський зооветеринарний інститут. Мама Тамара Юріївна працює в лабораторії ветеринарної експертизи. Отож, вплив батьків позначився на дочці. У домі було багато медичної літератури, був мікроскоп. Першими пацієнтами маленької Мирослави були її іграшки. Дівчинка лікувала їх від уявних хвороб, давала ліки, робила уколи. Так склалося, що деякий час сім’я Сорокіних проживала в селі Овадно, де Мирослава навчалася у школі, згодом знову повернулися до Володимира-Волинського. Після закінчення 9-го класу дівчина вступила до Луцького базового мед коледжу на відділення сестринської справи, а затим дорога привела в аудиторії Тернопільського державного медичного університету імені Івана Горбачевського. Під час навчання вийшла заміж за Павла Шкварка, який нині працює лікарем - ортодонтом у Володимир-Волинській стоматологічній поліклініці. Роки навчання пройшли швидко і ось молоді медики, отримуючи дипломи, дали клятву лікаря. Ця клятва істотно відрізняється від клятви Гіппократа, оскільки , окрім традиційної обіцянки сумлінно і добросовісно виконувати свій професійний обов’язок, йдеться про високу етику відносин не тільки між медиками та пацієнтами, а й між колегами.
- Після закінчення вузу ми з чоловіком обрали Волинь, - розповідає пані Мирослава, - і не тільки тому, що це моя рідна земля. Волинь завжди потребувала лікарів. Ми влаштувалися в рідному місті і згодом я стала працювати в реанімаційному відділенні Володимир-Волинського ТМО.

«Відповідальність анестезіолога не менша, ніж хірурга».
Погодьмося, що про роботу лікарів реанімаційного відділення ми знаємо дуже мало. Коли трапляється біда і близька нам людина потрапляє до реанімації, ми за звичай очікуємо дива і впевнені, що це диво здійснять лікарі. Так, лікарі -анестезіологи не раз творять дива, повертаючи людину до життя. Але і немало випадків, коли диво не вдається. Життя виривається з рук лікаря і летить в чорну безодню вічності. А за дверима чекають рідні люди, чекають дива і потрібно сказати їм, що дива, на жаль, не сталося… І це найстрашніше в роботі лікарів
- анестезіологів.
- Жоден лікар не хоче людині зла. В медицині не може працювати людина зі злими намірами, з чорними нелюдяними думками. Наш святий обов’язок – боротися за людське життя, але лікарі – не чарівники, - ділиться пані Мирослава. – Ви, можливо, не повірите, але з усіх лікарів найкоротший вік життя у анестезіологів. Важкі хворі, над життям яких нависла загроза, люди з гострими станами захворювань, розпач рідних людей в тих випадках, коли медики виявляються безсилими – все це позначається на нервовій системі лікаря – анестезіолога і в свою чергу підриває його власне здоров’я. Особлива важко, коли з життя йдуть молоді люди.
Анестезіологів в медицині називають загоном спеціального призначення. На цей загін покладені виняткові завдання. Від того, чи вчасно зроблена анестезія, чи призначена доза не завадить здоров’ю пацієнта, залежить все. Лікар-анестезіолог фактично вступає в бій з незбагненою природою людини, природою, реакцію якої передбачити дуже важко.
Робота в реанімаційному відділенні вимагає глибокого взаєморозуміння між працівниками, - продовжує пані Шкварок. – Взаємодопомога відіграє надзвичайно велику роль. Я без перебільшення можу сказати, що в нашому відділенні чарівницями можна назвати медичних сестер. Вони весь час стежать за важко хворими пацієнтами, готові в любу хвилину прийти на допомогу, вчаться від лікарів, а тому у певну хвилину на їх знання, досвід і вміння можна покластися. Вони і допоможуть і підкажуть, бо всі ми люди і в любу хвилину можемо розгубитися.
Побутує хибна думка, що реаніматологи звикають до своєї професії. Це неправда. Коли йде бій за життя людини, бути холоднокровним неможливо і до болю і страждань звикнути не можна. Кожен біль, кожну втрату лікарі реанімаційного відділення пропускають через свою душу. Ось чому вони часто моляться за своїх пацієнтів – і за тих, які зцілилися, і за тих, за життя яких ще триває боротьба, і, звичайно, за тих, врятувати котрих не вдалося. Лікарі часто відвідують храми, ставлять свічки. Обов’язок і духовність зливаються в єдине ціле, а ми це скромно називаємо професією лікаря.
Зі святом, дорогі наші медики!
Антоніна Булавіна м. Володимир-Волинський

Розділ новин: 

Коментарі