Андрій Рязанов: «Дивлячись, як старенька бабця кладе у скриньку останню копійчину, хочеться запитати у генералів, де мільйони, які щомісяця уряд виділяє на армію»

Публікації

Ксеня Лучко, м.Нововолинськ
Граючись у дитинстві, як і більшість хлопчаків, у війну, уродженець Нововолинська Андрій Рязанов і подумати не міг, що його поколінню доведеться взяти в руки справжню зброю. Закінчивши школу, а потім місцевий електромеханічний технікум та Тернопільську академію і отримавши вищу освіту, юнак разом з братом вирішив відкрити власну справу. Оскільки обоє добре розумілися на комп’ютерах, то відкрили Інтернет-кафе «Міленіум». Згодом до синів приєдналися й батьки. Бізнес став сімейним, клієнтів вистачало. Одним потрібен був швидкісний Інтернет, іншим – налаштувати програмне забезпечення чи збільшити оперативну пам’ять комп’ютера.
Андрій одружився з чарівною дівчиною з іменем Лілія, яка не лише подарувала чоловікові чудового сина Діму, а й стала хорошою помічницею в бізнесі. Здавалося б, тільки живи і радій щастю, але… Свої корективи в життя молодої пари вніс Майдан, а згодом і війна на Донбасі. Новини зі сходу були жахливі: молоді необстріляні хлопці без їжі, води і військової амуніції лише з автоматами змушені були протистояти озброєним до зубів бойовикам та російським найманцям під нищівним вогнем «Градів» і «Ураганів».
-У березні до мене зателефонував один добре знайомий працівник міліції (прізвища свого просив не називати) з проханням допомогти придбати бронежилет для друга, який відправлявся в зону АТО. Я погодився. Разом з Олександром Дричиком, з яким познайомився на мітингу (його організували біля ресторану «Шахтар», коли у Хасана (волонтер) виникли на польському кордоні проблеми з касками для наших бійців), ми звернулися до жителів міста і зібрали 10400 гривень. Купили за них не лише бронежилет, а й деяку іншу амуніцію. Згодом до нас зателефонувала Наталія Камишнікова і попросила допомогти закупити медикаменти для бійців територіального батальйону «Волинь». Ми тоді за три години зібрали серед своїх знайомих 5 тисяч гривень. Відтоді займаємося цими справами постійно. За весь період волонтерства зібрали 65 тисяч гривень, 16 касок для бійців придбали за власні кошти. Передаємо їм різне обладнання, продукти, предмети гігієни, теплий одяг, термобілизну, оскільки було таке, що вони навіть жіночі колготки на себе вдягали. У нас тут є один умілець, що наловчився виготовляти «кошики» для мін, за допомогою яких солдати зривають розтяжки. Особливо у хлопців є велика потреба у топографічних картах, які командування їм чомусь не видає. Через це вони не раз потрапляли на блокпости бойовиків. Ми, було, звернулися з цим проханням до військкомату, але там сказали, що карти в них є лише в цифровому вигляді й дати нам їх для передруку вони не можуть, бо це, мовляв, державна таємниця. Тому довелося самим шукати плани місцевості в Інтернеті, роздруковувати і передавати бійцям. Зазвичай усі вантажі в зону АТО відправляємо кур’єрами з «Нічного експреса», що значно вигідніше і швидше, ніж доставляти власним транспортом. А головне – послуги вони нам надають безкоштовно. До речі, Саша одного разу побував у зоні бойових дій особисто. У нього на передовому блокпосту під Маріуполем є знайомий на прізвисько «Праведник», який попросив у нас генератор, оскільки у хлопців не було від чого зарядити мобільні телефони та освітити бліндаж. От Саша їм його і доставив. Зараз ми тісно співпрацюємо з відомим волинським волонтером Костянтином Зінкевичем, з волонтерською групою «Волинські партизани» з Луцька, з нашими нововолинськими колегами, з волонтером з Іванич Петром Супунюком (до нього по допомогу звертаються люди з усієї України), а також з хлопцями з Маріуполя, які, маючи місцеву прописку і добре знаючи місцевість, отримують наші передачі, а потім машинами доставляють їх нашим воїнам, що стоять на передових блокпостах їхнього міста. Багато допомагають і люди з української діаспори за кордоном, зокрема, голландка українського походження Інна Яцкуляк-Вербицька, родина Войцеховських з Італії і багато інших. Чи не було такого, що вантажі потрапляли до ворогів? Ні. Якось один з командирів пробував розполовинити посилки, захотів, щоб усе розподілялося через нього, але його швидко поставили на місце. Допомогу ми надаємо не адресну, як це роблять наші колеги з Центру допомоги військовослужбовцям (вони переважно опікуються лише бійцями, які прописані в нашому місті), а всім волинським воїнам. Нещодавно з нами зв’язалися волонтери з Локач, що допомагають армійцям у Пісках. Вони попросили дістати їм дві пари термобілизни. Її, як і рації, ми закуповуємо в Польщі, де вона коштує 130 злотих. Проблем на кордоні тепер стало трішки менше, польські прикордонники стали лояльнішими до українців. До того ж у нас з’явилися такі собі друзі-«контрабандисти», які безкоштовно допомагають переправляти товар. На все, що купуємо, маємо чеки і щоразу звітуємо про надходження і витрату зібраних коштів у Фейсбуці, розміщуємо світлини закуплених речей. Інколи буває так, що люди приходять, приносять гроші або речі й навіть не хочуть назвати своє ім’я. Кажуть: «Запишіть – просто українка». Такий вже наш народ: самі без хліба сидітимуть, а солдатам останнє віддадуть. І ви знаєте, коли бачиш, як старенька бабуся кладе останні кілька гривень у скриньку, хочеться гримнути кулаком по столу, запитати у генералів та урядовців: «До якого часу дбати про армію і забезпечувати її всім необхідним мають пенсіонери та робітники? І де ті мільйони, які нібито щомісяця виділяються для забезпечення військовослужбовців у зоні АТО?»

Розділ новин: 

Коментарі