Життєві пріоритети Ніни Пилипчук варто наслідувати кожному

OLYMPUS DIGITAL CAMERAВона – не чарівниця, але зуміла навіть старий трухлявий пень перетворити на молоденьку сортову яблуню. У цьому велика філософська сутність людини, залюбленої у все живе.
Знайомство з цією жінкою стало по-справжньому приємним сюрпризом. Зайшовши у редакцію, Ніна Порфирівна вразила з першого погляду. Нічого не знаючи про цю людину, лише побачивши її і почувши, як вона говорить, можна було нафантазувати, що це пані з якогось шляхетного роду, а інтелігентність їй передалася по генетичній лінії. На таку думку наштовхувало все: гармонійне поєднання її зовнішніх даних з культурою поведінки, високим рівнем освіченості, доброзичливістю та тим безмірним позитивом, що випромінює її аура. І якою ж була несподіванка, коли ця шляхетна пані розгорнула замотану у целофан величезну картоплину і сказала, що виростила її сама.
-Це сорт Белла Роса, а вага бульби 800 грамів, – з приємною усмішкою повідомила наша гостя.
А коли жінка розповіла про свій город, це вразило ще більше:
-Я проживаю у багатоповерхівці, своєї ділянки не маю. Тож для вирощування овочів використовую маленький клаптик землі, площею приблизно 30 квадратних метрів, на обійсті моєї дочки Оксани, яка з сім’єю мешкає також у місті, але у приватному будинку. Там у мене все: картопля, помідори, огірки, кабачки, морква, цибуля, часник, зелень та ще й три сорти капусти – брокколі, цвітна і білокачанна рання. Звісно, це маленькі грядочки, але врожаю своїх овочів нам вистачає на літній період.
Відповідаючи на запитання, як їй вдається виростити таке диво, пані Ніна чітко і лаконічно сказала: «Працелюбство, грамотне та раціональне використання кожного клаптика землі та сівба у кращі агротехнічні строки».
І не лише до городу докладає зусиль Ніна Порфирівна. На тій же присадибній ділянці у дочки розкинувся садок, де всі фруктові дерева, крім черешні, щеплені її руками. Жінка залюбки за ним доглядає, і всі насадження чудово плодоносять.
-Якось на подвір’ї у своєї знайомої я побачила старий уже трухлявий пеньок, з якого проріс молодий пагінець. До нього я прищепила гілочку сортової яблуні, вона прижилася і росте. Так розпочалося нове життя колишнього дерева, – на продовження теми розповіла наша гостя.
-Звідки у Вас таке захоплення городництвом і садівництвом? – не втрималася, щоб не запитати.
А відповідь була несподіваною. Виявляється, п’ять з половиною років проживала Ніна Порфирівна у Забайкаллі та не втомлювалася дивуватися, як там люди в умовах вічної мерзлоти примудрялися вирощувати овочі та зелень. Вона просто не могла бути до цього байдужою, бо любов до землі їй передалася ще з молоком матері.
Так, не встигши сформуватись, розвіявся міф про блакитну кров цієї жінки. А такою, яка є зараз, вона зробила себе сама, успадкувавши і розвнувши в собі найкращі чесноти своєї сім’ї і роду.

На 60-ти сотках краси

Ніна Порфирівна – чистокровна болгарка, але народилася і виросла у смт Вільшанка на Кіровоградщині. Її пращури переселилися на територію України ще у 1773 році, рятуючись від трьохсотлітнього турецького поневолення. Це були працьовиті люди, землероби, які на вільних землях розгорнули господарювання та залишилися там назавжди.
З гордістю пані Ніна розповіла про свого батька, звичайного колгоспника, який був майстром на всі руки: займався садівництвом, бджільництвом, все ремонтував – від годинників до музичних інструментів, виготовляв взуття – модні на той час жіночі «руминки» та чоловічі хромові чоботи. Минуло 37 років, як чоловік покинув цей світ, але старші односельці досі пам’ятають, як віртуозно він грав на гармошці та якісно робив дахи, що й досі міцно стоять неушкоджені.
У сім’ї Заболотніх (болгарське прізвище та імена членів родини адаптовані до українських) виховувалося десятеро дітей, Ніночка була восьмою. Жінка дуже пишається своєю мамою, яка була маленькою, тендітною, гарною, як квіточка, і разом з тим працьовитою, неймовірно хазяйновитою, чистоплотною, доброю і турботливою.
Толерантні батьки в любові виховували своїх діток, прищепили їм порядність, навички культурної поведінки, шістьом дали вищу освіту, решта стали спеціалістами середньої ланки. У сім’ї любили природу, сад, город, пасіку, все живе. Своє обійстя називали «шістдесятьма сотками краси», бо було воно чистим, охайним, гарним, з весни до осені потопало у різнобарвних квітах.

«Я знаю, що таке нужда…»

Ніна Порфирівна народилася під час війни. Її дитинство припало на важкий час поневірянь і нестач. У 1947-му, коли дівчинці було п’ять років, вона пухла від голоду і ледь не померла.
-Ще у дошкільному віці почала працювати – пасла колгоспну отару, – пригадує жінка. – У семирічному віці мені дали білу кізку з козенятами, за якими доглядала. А ще за два роки під час жнив був випадок, який закарбувався у пам’яті назавжди. Мій батько тоді працював помічником комбайнера, і сталося так, що зібране збіжжя розсипалося тонкою смужкою по всій ниві. Татові через це відмовилися платити і сказали, що його заробіток – те втрачене зерно. Ми й без того жили дуже бідно і не мали що їсти. Тож у неймовірну спеку, босі, разом з мамою ходили по полю і збирали ту пшеницю. За інших обставин вона могла б послужити кормом для курей, бо була з піском, але зерно змололи і пекли хліб для себе. А з 12-ти років я уже нарівні з дорослими працювала у польовій бригаді, яка вирощувала сортові злаки. Тож знаю, що таке нужда, знаю, що таке виростити, зібрати і зберегти. Тому з дитячих років звикла до бережливості. Я не розумію, як можна викинути у смітник черствий шматочок хліба чи навіть крихти зі столу, коли їх можна віддати птахам.
Так з дитинства і на все життя жінка стала чутливою до чужої біди та звикла допомагати людям. Не залишилася байдужою й коли розпочалася неоголошена війна на сході рідної держави. Пані Ніна з сім’єю не раз допомагала нашим воїнам чим могла: закуповувала продукти, мило, теплі шкарпетки, вдома збирала постільну білизну та одяг, навіть окремо пакувала власні сукні та інші речі з надією, що їх передадуть постраждалому місцевому населенню. Та ще й записочки вкладала: якщо не знадобляться, то нехай використають їх на ганчір’я. І ось ці пакунки жінка носила на пункти збору, безпосередньо у бригаду. А одного разу назбиралося так багато всього, що просила волонтерів, аби приїхали і забрали.

Секрет її молодості

Про життя Ніни Порфирівни можна написати цілий роман, настільки воно насичене різноманітними подіями – і сумними, і радісними. Хай би що не трапилося, жінка не переставала бути оптимісткою, завжди залишалася активною і цілеспрямованою. Чи не в цьому секрет її молодості? Вродлива від природи, вона виглядає значно молодшою за своїх ровесниць.
І в школі, і під час навчання в інституті моя співрозмовниця була учасницею художньої самодіяльності. Два роки працювала на комсомольській будові. Заміж вийшла за військового. До речі її чоловік був також з переселенців, серб за національністю, уроджений Пилипович. Виховувала двох донечок. Сім’я не раз міняла місця проживання, кочуючи по гарнізонах. Роками доводилося жити у неймовірно складних умовах. Та. незважаючи на труднощі, пані Ніна ніколи не падала духом. Так складалося, що постійно працювала на інженерно-керівних посадах, будучи за фахом хорошим інженером-будівельником та просто грамотною, розумною й енергійною жінкою. У Забайкаллі їй навіть пропонували балотуватися у мери міста – не захотіла. Але обиралась і депутатом, і головою жіночої ради.
У Володимир переїхала у 1967 році за розподілом чоловіка. З того часу проживає у княжому місті. Тут пустила коріння її менша дочка Оксана, а старша Світлана зі своєю сім’єю мешкає у Краснодарському краї (Росія). У Ніни Порфирівни четверо дорослих красенів-онуків та дві правнучки – старшій уже 10 років.
Досягши пенсійного віку у 1998-му, героїня нашої розповіді не думала іти на заслужений відпочинок і ще десяток літ працювала. Її останнє місце роботи – Володимир-Волинський КЕВ (квартирно-експлуатаційний відділ) Західного оперативного командування.
А світ захоплень пані Ніни не обмежується лише садівництвом і городництвом. Жінка не уявляє свого життя без книжки: як раніше, так і зараз дуже багато читає. Надає перевагу історичним романам, обожнює серію «Жизнь замечательных людей», науково-пізнавальну літературу і є чи не найактивнішою читачкою районної бібліотеки. А ще дуже любить класичну музику і балет, хоча залюбки слухає й якісну попсу, а також є великою поціновувачкою живопису та графіки. Де б не бувала у великих містах, завжди старалася відвідувати театри опери і балету, музеї, виставки, не раз милувалася експозиціями Петербурзького ермітажу. Шкодує лише, що на відміну від усіх чотирьох своїх братів не навчилася грати на музичних інструментах.
Ніна Порфирівна однаково добре володіє трьома мовами – болгарською, російською та українською – і є надзвичайно цікавою співрозмовницею.
Міла Сергєєва,м.Володимир-Волинський

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *