Жінка, що любить своє родинне гніздо і місто, бажає лише добра рідному Володимиру і країні, в якій живе сама і її велика родина

Ми стояли посеред площі і розмовляли, ділилися спогадами… Бувало, що після заняття в Університеті ІІІ віку хотілося продовжити спілкування. Чомусь згадували своїх батьків. Моя співрозмовниця казала, що дуже любила свого тата, а оскільки була пізньою дитиною в сім’ї, то він також любив її особливо.
Було похмуро. Березневий вітер розганяв по небу шматки хмар. У повітрі витав запах ранньої весни і щемливого настрою. Раптом з-за хмари почало просвічувати сонце, а на стикові двох хмарин дивним чином утворилася прогалина у вигляді серця. Сонце підсвітило її. Зачарована видовищем, я не відводила від неба очей. І раптом вона каже: «Это не первый раз. Всегда, когда я вспоминаю отца, так или иначе этот символ появляется перед моими глазами. Я знаю, что это папа подает мне знак и благодарит за то, что я его не забываю, маму и его, папулечку моего».
Настільки проникливо, без пафосу це було сказано, що я їй відразу повірила. Відтоді я стала часто спостерігати за нею. Галаслива, вона завжди заповнювала простір навколо себе. Домінуюча у всіх ситуаціях, вона чомусь стала для мене дуже цікавою. Розумна, організована, в далекі шкільні роки відмінниця, особливих зусиль для того, щоб і зараз усе було на «5», не докладала.
Одного разу подивилася її зошит-конспект. І була вражена. Наш викладач на факультеті журналістики не наполягав на конспектуванні. Проте ми, будучи зацікавлені предметом і бажаючи засвоїти теми, все записували. Її конспект був бездоганним: з чіткими заголовками, написаний розбірливим гарним (коли встигала?) почерком. Тому вона завжди все знала або, дякуючи зошиту, легко знаходила потрібну відповідь.
Товариська і безпосередня, але без панібратства, ніколи, як мовиться, «не тримала дулю в кишені». Свої переконання, які не завжди всім подобалися, відстоювала голосно і відкрито. І це не могло мені не подобатися.
Мудрі кажуть, що випадок – це псевдонім Бога, коли він хоче приховати своє втручання. Тобто, нічого випадково не буває. Особливо, коли маєш щось на меті. Звів нас отой випадок ще в одній ситуації, під час якої я змогла побачити ще одну грань її характеру. Цієї осені у неї щедро вродила айва. Невеличке дерево знемагало від важких сонячних плодів. Звісно, самим не з’їсти, добре б частину продати. Хтось, може, запропонував би купити, а вона зробила інакше. Прийшла на заняття з багетом і звареним з цієї айви джемом. Коли всі пригостилися і оцінили, сказала, що може продати, кому скільки треба. Неординарний підхід до справи.
Сподобався джем, ціна влаштовувала, а головне – хотілося піти до неї додому. Обжитий будинок, зведений її батьками, в якому мешкає багато років, кожним своїм куточком промовляв про господарів. А в кожному її слові – любов до оселі, до двору, де кожен кущ, дерево і квіти виплекані дбайливими руками. Будинок добудовувався-розбудовувався, і через те всередині є ходи-переходи, кімнати і кімнатки, а це завжди додає будь-якій оселі особливої чарівності.
Двір і садочок навіть цієї сирої і сірої днини не втратили привабливості. У невеликому зі смаком обладнаному басейні затаїлися коропи і карасі. На деревці айви серед салатно-жовтого листя звисали два незірвані плоди. Стіл зі зручними лавами і мангал чекатимуть до весни на зустріч і відпочинок друзів та домочадців.
Виноград каскадом звисав з високої стіни, декоративно закриваючи майстерню сина. Кущі хризантем прикрашали чорноту підготовленої до зими землі.
Господиня з любов’ю показує кожен куточок невеликого обійстя, спуск до річки, де її син облаштував місце для купання внуків.
У домі багато книжок. Не для прикраси інтер’єру, як тепер часто можна помітити. Вони читані її батьками, нею і чоловіком, їхніми дітьми, а тепер уже й онуками.
Вона ні хвилини не сидить без діла. Умілими руками у вільний від обов’язкової домашньої роботи час в’яже чудові речі для дітей, онуків, для себе і чоловіка. Щедра душа обдаровує зв’язаними речами родичів, друзів. В’яже професійно, красиво і зі смаком.
Прийшла я, думала, ненадовго. Проте минула година, час збігав швидко. Я не відчувала ніяковості, але відчувала інтуїтивно, що їй, як і мені, розмова до душі. Розповідає про дітей, онуків, батьків, кожним словом про них характеризуючи і себе.
Не сходимося повністю у поглядах на сучасну політику, на історичну правду. Дипломатично обходимо дражливі теми і події. Обоє у такому віці, коли власні погляди усталені й ніхто один одному нічого не доведе. Але, розуміючи, що вона - людина чесна і відкрита у висловлюваннях, тверда у переконаннях, проникаюся повагою. А розуміючи, як любить своє родинне гніздо і місто, вірю, що вона бажає лише добра і рідному Володимиру, і країні, в якій живе сама і її велика родина.
Нарешті відкрию інтригу щодо особи, про яку пишу. Це Березіна Ніна Георгіївна. Жителька нашого міста. У минулому довгі роки директор міського Будинку школяра. Симпатична, розумна та інтелігентна жінка, непересічна особистість, про яку захотілося розповісти тим, хто її не знає або знає поверхово.
Лариса Прушинська, м. Володимир-Волинський

Розділ новин: 

Коментарі