Світла жінка з дивовижною долею і золотими руками ділиться власним рецептом молодості.
Ще восени під час фестивалю «Українське коровай-сузір’я» на виставці виробів прикладного мистецтва у Слов’янському парку серед величезної кількості представлених експонатів мою увагу привернули картини слухачки Університету ІІІ віку з Устилуга Віри Михайлівни Тискої. Побачивши казково гарні пейзажі у рамочках під склом, я була впевнена, що це гобелени – ткані витвори, виготовлені вручну у старовинній, але дуже гарній і досить складній техніці перехресного переплетення ниток. Але як з’ясувалося, це були вишивки дуже дрібним хрестиком. Тим більше хотілося зустрітися з авторкою таких неперевершених робіт. І ось нещодавно наша зустріч відбулася вдома у Віри Михайлівни в Устилузі.
Мене привітно зустріла усміхнена, гарна і доглянута жінка, яка ще й виявилася дуже приємною співрозмовницею. Її зовнішність, культура поведінки та манери вказують на леді з вищого товариства. І знову я не вгадала: в роду у пані Віри аристократів не було. А те, чим вона володіє, – вроджені здібності, помножені на хороше виховання та життєвий досвід.
…Вірочка з’явилася на світ у важкі повоєнні роки у простій родині устилужан. Її тато був робітником, а мама – домогосподаркою. Дівчинці з дитинства хотілося побачити світ, побувати у незвіданих краях, тому й з’явилася мрія стати геологом. Проте життя внесло свої корективи. Віра Барташук, закінчивши Луцьке торгово-кулінарне училище, стала продавцем. Її трудовий шлях розпочався у продовольчому магазині в центрі Володимира, де дівчина трудилася три роки. А потім потрапила у далеку Магаданську область…
-Чоловік моєї колеги Раїси Петрівни працював на півночі. Жінка розрахувалася і поїхала до нього. Після її від’їзду ми підтримували зв’язок, і приятелька, знаючи моє ще дитяче бажання пожити десь далеко, запросила у гості. Мовляв, побудеш, подивишся, а як сподобається, залишишся тут працювати. І я наважилася прийняти її пропозицію, - розповідає Віра Михайлівна.
І ось навесні, у травні, подолавши тисячі кілометрів, 22-річна Віра опинилася у селищі міського типу Талая, розташованому в Хасинському районі Магаданської області в долині річки з однойменною назвою. Там, оточений сопками й озерами, серед мальовничої північної природи на відстані 276 кілометрів від Магадана і на висоті 720 метрів над рівнем моря на одному з відрогів Колимського хребта розкинувся унікальний курорт, що славиться своєю кремнієво-азотистою водою, насиченою радоном, та лікувальними грязями. Ось у таке несподіване місце потрапила устилузька дівчина і вирішила залишитися у тих суворих умовах, де взимку середня температура сягає мінус сорока, а в апогей короткого літа не піднімається вище 20 градусів C.
Віра зупинилася у подруги в її двокімнатній квартирі. З роботою проблем не було. Раїса Петрівна поїхала на півроку у відпустку, а дівчині передала магазин, в якому працювала сама. Тож було досить часу, аби освоїтися на новому місці.
А згодом, коли господарі приїхали додому, з армії повернувся їхній син Микола і привіз із собою двох друзів, які виявили бажання на півночі піти на надстрокову службу. Як з’ясувалося, обоє хлопців – Олександр і Костянтин – були уродженцями і жителями Володимира-Волинського, а познайомилася з ними Віра тут, майже на краю світу. Тоді вона ще не знала, що один із них – Костянтин Тиский – стане її другою половинкою.
-Так мало статися, - резюмує моя співрозмовниця.
Коли хлопці знову вдягнули військову форму, їх поселили в гуртожитку, а Віра залишилася у Раїси Петрівни. Дівчина не ставила собі за мету чимшвидше вийти заміж. Вона працювала. Щомісячно, намагаючись допомогти, відсилала батькам грошові перекази, а про особисте життя зовсім не думала.
Однак від долі не втечеш. Час від часу вона бачилася з Костянтином, який виявляв до красуні-землячки неабиякий інтерес. І тільки після п’ятирічного знайомства у 1976 році молоді люди вирішили побратися.
Новоствореній сім’ї дали окрему квартиру. Народилися діти: спочатку син Едуард, а потім дочка Тетяна. Жили дружно, у любові та злагоді. А коли Костянтин Іванович вийшов на заслужений відпочинок, після 13-років життя у крижаному курортному селищі, сім’я Тиских повернулася в рідну Україну.
Переїхали в Устилуг, де на подвір’ї поруч зі старенькою хатою батько Віри Михайлівни на ті гроші, що вона присилала, збудував для дочки гарний добротний будинок.
Минув час. Дорослими стали діти, обоє отримали вищу освіту. Віра Михайлівна, навіть досягнувши пенсійного віку, ще сім літ продовжувала трудитися у системі торгівлі. Півтора року тому поховала коханого чоловіка Костянтина Івановича, про якого згадує з ніжністю і теплотою в серці.
Зараз її найголовніша втіха – шестирічна внучка Даночка, яку бабуся щодня водить у садочок, а коли забирає, з радістю присвячує їй весь свій час. Із дівчинкою і її мамою Тетяною пані Віра проживає разом. Дочка щодня їздить на роботу у Володимир. Син Едуард після закінчення вузу став жителем обласного центру.
Віра Михайлівна не уявляє свого життя, сидячи на одному місці. Як і раніше, вона постійно в русі. Жінка займається домашнім господарством, тримає курей і трьох песиків, влітку із задоволенням обробляє город, знаходить час для свого хобі – вишивання, не забуває слідкувати за собою, а цього року ще й стала слухачкою факультету прикладного мистецтва Університету ІІІ віку. У цьому і є секрет її молодості.
-Якщо немає інтересу – немає й людини. Люблю життя і людей. Навіть на зло стараюсь відповідати дружелюбно, не опускаючись до агресії чи ненависті. А ще займаюся улюбленою справою. Дуже задоволена, що пішла в університет, бо маю ще одну нагоду приємно проводити час. Зустрічаючись на заняттях з подругами, ми дізнаємося багато нового і корисного, спілкуємося, обмінюємося досвідом, ділимося враженнями. Це великий позитив, віддушина, різноманіття та нові фарби життя. Рутина засмоктує, а територіальний центр допомагає відчувати себе повноцінною людиною.
* * *
У гостях у Віри Михайлівни мала нагоду ще раз помилуватися її чудовими вишивками. Майстриня і сама не може пояснити неповторний «гобеленовий» ефект своїх робіт. Каже, що ніяких особливих технік не застосовує, просто так у неї виходить.
Звісно, має значення і досвід. Навчилася пані Віра вишивати ще у шкільні роки від своєї сестри Надії. Але в молодості особливо не захоплювалася рукоділлям. Натхнення прийшло вже у зрілому віці, років двадцять тому. Відтоді жінка не покидає свого хобі. Починала із серветок, потім поступово її колекцію поповнювали рушники, подушки, доріжки і картини. Декілька гарних вишиванок вона подарувала синові та дочці. А зараз мріє вишити красиву блузку Даночці, яка наступного року піде у перший клас.
Міла Сергєєва, м. Устилуг
Коментарі