Відчайдухи з усієї України взяли участь у «Залізному поході»

Сто кілометрів без сну та їжі подолали учасники походу, пройшовшись стежками воїнів УПА в лісах Волині.

Що ж таке «Залізний похід»?

Насправді це не про 100 кілометрів виправи без їжі та сну. Це про виклик собі. Цей челлендж підійде як для тих, хто не впевнений у своїх силах для розуміння того, що всі перепони – лише у твоїй голові й усе можливо, так і для тих, для кого 100 км – не відстань, щоб трішки загнуздати своє его та йти разом з усіма темпом, який підійде більшості, а не лише тобі, адже від старту ми стаємо однією великою командою, сім’єю...
Саме так описав цю неймовірну пригоду один з учасників Олексій Кушнєр,  адже дійсно справжнє випробування полягало не в тому, щоб пройти дистанцію. Головною метою «Залізного походу» було випробування. Кожен з учасників мав змогу перевірити себе на витримку, протестувати свій характер та перемогти лінь і недоліки характеру, навчитися працювати в команді та дбати про спільний результат. І учасники це зробили!

Стежками воїнів УПА

Окрім спортивного та випробувального характеру, похід був ще й освітнім, адже його маршрут пролягав стежками, якими ще 75 років тому ходили українські повстанці. 
Ця частина лісів формувала надрайон «Кодак». Цікаво, чи пов’язана чимось назва надрайону з назвою відомої однойменної американської фірми фотообладнання? Окрім північних районів Волинської області, до «Кодаку» входила південна частина Брестської області Білорусі. Центром надрайону було урочище «Вовчак». До речі, у «Вовчаку» й досі можна ознайомитися з побутом повстанців. Там функціонує музей УПА, а також вишкільна база.
«Кодак» у свою чергу входив до військової округи «Турів». 
У селі Смідин, в якому стартував «Залізний похід», в часи національно-визвольної боротьби ХХ ст, знаходилася одна з криївок повстанців. У ній, у боротьбі за вільну Україну, загинув вихідець зі Смідина. Гацюк Федір Іларіонович на псевдо Борис, з 1943 р. воював у боївці СБ ОУН Вовка (М. Єдинець), з 1944 р. був командиром КБ ОУН. 13 січня 1946 року під час облави НКВС Седлищанського райвідділу криївку повстанців закидали гранатами. Послужники Сталіна вбили мужнього воїна, який до останнього подиху залишався вірний Україні.
Одним з населених пунктів, поблизу якого пролягав маршрут, є с.Кукуріки. Мало хто знає, але це село було кузнею українських повстанців. Там в роки Другої світової війни діяла школа ОУН, в якій проходили вишкіл розвідники. Курсанти вивчали основи розвідувальної справи, специфіку нелегальної роботи, основи конспірації. Особливу увагу звертали на ідеологічну підготовку. 
З осені 1943 року і до січня 1944 року біля села Кукуріки в лісі стояв курінь УПА ім. Івана Богуна під командуванням «Лисого» (а це три сотні). А штаб УПА знаходився у хаті Ярини Бобік. 
Повстанці в лісах боролись і з німецькими окупантами, і з червоними партизанами. Перед Водохрещем 1944 року німців у Кукуріках та поблизу не було.

Випробування і приємні моменти

 

Як виявилося, можна отримати безліч задоволення без сну та їжі. 34 учасники з усієї України, серед яких були володимирчани і нововолинці, у цьому переконалися. Хоч було важко, проте всі однією командою рухалися вперед. 
Розпочався похід з реєстрації, кави, знайомства і запальної руханки у селі Смідин. Хоч ранок видався дощовий, проте всі рішуче вирішили йти. Згодом розпогодилося, і природа подарувала чудову сонячну погоду.
Кожні 5 кілометрів учасники робили привал, відпочивали декілька хвилин і вирушали далі. Темп тримали досить швидкий, щоб не затягувати час походу. До вечора дійшли до позначки 50 кілометрів, яка знаходилася в селі Любохини. 
Удень вдалося помилуватися неймовірними краєвидами волинського Полісся, дізнатися історію краю та ще й назбирати по дорозі грибів, яких, до речі, тут безліч.
На половині шляху для декого похід завершився. Кожен розраховував свої сили та можливості. Тому далі пішли найвитриваліші. Вночі вони подолали ще 50 кілометрів і дійшли до озера Світязь, де на них чекав приємний сюрприз – ситний сніданок і відпочинок.
Кожен з учасників, який подолав 50 або 100 кілометрів, отримав у подарунок від організаторів медаль та залізний кухоль з емблемою «Залізного походу».
- Це було круто, важко, цікаво, боляче, смішно, страшно... Емоції зашкалюють... Але ми зробили свої 50км без сну та їжі! (Насправді більше). Назва походу говорить сама за себе: залізні люди! Дякую всім за організацію! Дякую за підтримку! - прокоментувала подію учасниця походу Яна Никитюк. 
– 55 км за 12 годин. І хоча пройшла лише половину із запланованих 100 км, задоволена результатом. Це була неймовірна пригода, шалені емоції, крута команда! Я це зробила! - поділилася враженнями Оксана Аксьонова.

Команда організаторів

Перший «Залізний похід» завершився. Залишилися приємні враження від підготовки до заходу, яка була серйозною та виваженою. Дякуємо нашим провідникам: Максиму Нечипоруку, Ірині Войтович, Віктору-Миколі Гаврилюку. До організації походу долучилися Смідинська громада, зокрема голова Оксана Піцик, та Любохинівськое лісництво, яке надало базу практики та відпочинку спортивно-оздоровчого табору «Гарт» СНУ імені Лесі Українки.
Також під час усього походу поруч з учасниками були водії та медики, які слідкували за здоров’ям учасників походу. 
А загалом ідейним натхненником «Залізного походу» є народний депутат України Ігор Гузь, який разом з Національним альянсом задумали і «розкрутили» цей надзвичайно потужний захід.
Олексій Біянов

Розділ новин: 

Коментарі

Схожі новини: