Біля північної стіни Успенського собору у Володимирі-Волинському є могила Омеляна Дверницького – місцевого жителя, дворянина, краєзнавця, засновника найдавнішого у нашому місті та Волинській області музею – Давньосховища святого Володимира, яке було утворене ще в 1887 році і стало праобразом Володимир-Волинського історичного музею. Сам засновник музею був дуже освіченою людиною, цікавою особистістю. Він закінчив Київський університет святого Володимира, працював мировим суддею у Володимир-Волинському повіті, цікавився минулим рідної Волині і нашого міста, доклав багато зусиль для відбудови Успенського собору. При створеному ним Давньосховищі функціонувала бібліотека з рукописами і стародруками, які досліджували кращі історики 19ст., зокрема Григорій Богуславський. За ці вагомі заслуги Дверницький став першим Почесним громадянином Володимира-Волинського.
Дуже талановитими й інтелігентними були і члени його сім’ї. Сьогоднішня наша розповідь про невістку Дверницького – Наталію Дверницьку з роду Чапліних.
Ця жінка прожила довге складне життя. З нею випала нагода поспілкуватися жительці нашого міста, вчительці і поетесі Людмилі Патлашинській, яка певний час жила в селі Мишів Іваничівського району (там же знаходився маєток панів Чапліних).
Ось які спогади про цю дворянку написала Людмила Патлашинська у своїй книзі «Незабутнє, припорошене віддаллю років»: «У селі Мишеві були палаци панів Дверницьких і Чапліних… Після смерті пані Євдокії Чапліної у 1938р. власницею земель і маєтків стала її донька Наталія Олександрівна Дверинцька, яка була одружена із сином голови мирових суддів Володимир-Волинського округу Василем Омеляновичем Дверницьким. Наталія Олександрівна рано овдовіла, бо її чоловік загинув від рук будьонівців у Польщі. Наталія Олександрівна часто відвідувала церкву у Мишеві, низько схиляла голову перед кожною іконою, ставила багато свічок і жертвувала гроші на церкву. Вона часто гуляла в саду, а ми, діти, підглядали за нею через шпарину в паркані і співчували їй, бо вона завжди була в довгій темній одежі і сама, ніколи не усміхалася. Особливо важкі митарства почалися для Наталії Олександрівни, коли під час ІІ Світової війни вояки УПА вирішили винищити на Волині всі великі кам’яні будівлі, щоб позбавити німців та інших окупантів притулку для військ. Вони спалили не тільки палац Чапліних, а й прилеглі будівлі, в тому числі і школу, яка буда поряд. І ми, діти, мусили знову тулитися по людських хатах, щоб чогось навчитися. Це було прикрою помилкою повстанців.
Наталія Дверницька-Чапліна ще певний час жила у Мишеві, але, коли німецькі війська стали примусом вимагати житла для себе, ця пані з допомого селян виїхала до Володимира-Волинського. Тут вона до останніх днів проживала у сім’ї порядного та інтелігентного художника Мирослава Зубінського, який багато зробив для розвитку образотворчого мистецтва у Володимирі.
У 1948 році я побувала у будинку Зубінських. Мене вразила кількість картин на стінах. Тоді у сім’ї було немовля – синок Олежик, яким батьки дуже тішилися.
Наталія Дверницька стала членом сім’ї Зубінських, Олежикові замінила бабусю. У неї своїх дітей не було, тому вона всім серцем і душею горнулася до цієї дитини. Цю поважну пані художник зобразив на одній зі своїх картин, яка нині зберігається у сховищах Володимир-Волинського історичного музею.
Наталії Олександрівні довелося доживати віку у складні часи: війна, радянська влада ліквідували все, що належало колись цій освіченій заможній людині. Проте якась надія ще жевріла в її душі, й вона написала заповіт, щоб хоч якось віддячити людям, які прийняли її за рідну у свою сім’ю.
Померла Наталія Чапліна-Дверницька у 1958 році і похована на Ладомирському кладовищі у Володимирі.
У Наталії Олександрівни був рідний брат – Дмитро Олександрович Чаплін. Він пішов проти волі батьків і одружився з простою сільською дівчиною Ганною, жив з нею у простій хатині, виховували разом її племінницю Дуню. Розмовляв Чаплін російською, хоча намагався трохи говорити українською, але не завжди йому вдавалося. Він любив спілкуватися з моїми батьками. Згодом працював бухгалтером у млині. Більшовики хотіли вивезти його до Сибіру, але їм не вдалося, бо за пана захистилися селяни. На старості Чаплін доживав самотньо і бідно…»
Ці життєві спогади в черговий раз підтверджують, що все у житті мінливе і непередбачуване, славна родина російських дворян Чапліних заслужила повагу у волинських селян, але цим заможним людям довелося доживати у важких умовах. Хоча вони залишили хороші спогади про себе у пам’яті волинян.
Богдан Янович, науковий співробітник історичного музею
Коментарі