Вікторія Чаос, м. Володимир-Волинський
Про такий кричущий випадок, коли доросла інтелігентна людина не може порозумітися з майже удвічі старшою за себе жінкою й лупцюванням доводить свою правоту, ми просто не маємо права мовчати… Потерпіла прийшла у редакцію й розповіла про інцидент. Ми не змогли залишитися байдужими. Імена героїв публікації з етичних міркувань змінені.
Не тіло боліло від стусанів, не обличчя – від подряпин… Плакало серце і ридала душа через принизливе ставлення… Рука стискала золоту підвіску й частину ланцюжка, які ще секунду тому висіли на шиї, – подарунок від покійного сина… Маленький правнук не плакав – верещав, адже дуже злякався… А сусідка, якій усе в недогоду, щось кричала й продовжувала ображати, клясти, а згодом перейшла й до шарпанини та стусанів…
За свій вік Галина Рільчук жодного разу не відчувала такого приниження, болю й образи водночас. З нічого на рівному місці виник конфлікт, якого, здається, дорослі люди могли б з легкістю уникнути. І не було б цих проблем, зіпсованих нервів, клопотів та непорозумінь у й так нелегкий для кожного українця час.
…Пригрівало вересневе сонечко. Галина Рільчук разом з маленьким правнучком вийшла на вулицю погуляти. Спочатку пройшлися по подвір’ю, а згодом вийшли за ворота й насолоджувалися теплом уже біля дому – на великих бетонних плитах, які привіз сусід. Навпроти за парканом на городі трудилася сусідка. За кілька хвилин вона вже була єдиним очевидцем суперечки, що виникла з нічого, та розповідати про побачений конфлікт жінка не захотіла.
Говорити про те, що відбулося, пані Галині досі важко. І соромно, і ніяково, і боляче…
-Повз нас із правнуком по стежині, прямуючи до своєї оселі, пройшла жінка з дитиною, які мешкають в одному з розташованих неподалік будинків, Марія Брицюк, - розповідає Галина Рільчук. – Проходячи повз наш дім, Марія звернула увагу на клітку, під якою паслися на травичці перед нашим парканом каченята. У грубій формі попросила їх забрати. «А вони тобі заважають?» - поцікавилася я. Сусідка не вгавала, зняла клітку й відкинула її вбік. Я спокійно підійшла й позбирала каченят, що порозбігалися. Сусідка клітку відкинула знову. Я знову їх зібрала. Градус напруги зашкалював. Сусідка вхопила клітку й жбурнула нею у мене і вже за мить кинулася з кулаками: била, шарпала, кричала, ображаючи й погрожуючи.
Бабуся не знала, що їй робити: чи то дитину заспокоювати, чи тікати, чи спробувати дати відсіч. Хоча куди там? Просто стояла приголомшена й намагалася стримувати сльози, які котилися горохом. Особливо защеміло серце, коли з шиї в долоню впали частинка золотого ланцюжка і підвіска (іконка Божої Матері) – безцінна для жінки річ, яку подарував покійний єдиний син. Інший ланцюжок, на якому біля серця висів хрестик, теж порвався. Частину цього ланцюжка і хрестик вона так і не знайшла, хоча їх у траві шукали навіть з металошукачем.
-Маленький правнук, який весь цей час був поряд, почав не те що плакати, а кричати, - розповідає пенсіонерка. На вереск дитини з хати вискочили мама правнука й моя онучка. Жінки думали, що трапилося щось із малюком, адже так він ще не плакав.
Правоохоронці приїхали, вже коли бійка закінчилася, однак усі поки були на місці. Взяли покази, судмедексперт зняв побої у потерпілої бабусі.
Та інцидент цим не був вичерпаний. Сусідка пенсіонерки звернулася до дільничного інспектора і написала заяву на її онука, буцімто чоловік, який прибіг невдовзі після бійки, погрожував їй фізичною розправою.
Через два дні, коли стало видно синці на руках, грудях, а мізинець лівої руки опух, Галина Рільчук знову зняла побої. Зайшла по дорозі до директора школи, де вчителем працює її сусідка Марія, й розповіла про інцидент. Також пенсіонерка побувала на прийомі у міського голови, шукаючи захисту, оскільки не розуміє, як може людина, яка не поважає старших, чогось доброго навчити підростаюче покоління.
Та вчителька не пішла до сусідки наступного дня вибачатися, не намагалася залагодити конфлікт…
-Марія написала заяву в міліцію, буцімто в кабінеті директора я принижувала її честь і гідність (хоча згодом директор це заперечив), звернулася у санстанцію, нібито на моєму обійсті суцільна антисанітарія (працівники санстанції цього не виявили), - розповідає Галина Рільчук.
Намагалися примирити сторони й на комісії у міській раді, вчителька навіть просила вибачення, та пробачити Галина Рільчук не може. Побої пробачила б, а лицемірство не може, бо вона посягла на найдорожче – на пам’ять. Але чи щиро просила пробачити сусідка, чи не повториться така ситуація знову? Чи не викличе гнів у Марії те, наприклад, що кіт гуляє не на подвір’ї, чи що дитина вийшла за ворота?
Пенсіонерка щонеділі й у свята ходить до церкви і розуміє, що потрібно пробачити, а душа не пробачає.
-Я 45 років живу на цьому місці, ні з ким ні разу не сварилася, - каже пенсіонерка. – Я б не звернула уваги на ситуацію й цього разу, закрила б на її поведінку очі й пропустила б повз вуха слова, якби вона не підняла руку на мене, не злякала своїми діями маленького правнучка, не порвала безцінні для мене речі – пам’ять про сина, життя якого забрала колись рука злочинця.
…Тривав суд. Галина Рільчук вимагала, аби молода сусідка відшкодувала їй вартість золотих виробів та компенсувала завдану моральну шкоду. Кожна із сторін на засіданнях намагалася довести свою правоту, розповідала своє бачення інциденту, що стався. Та на одному з етапів слухання справи пенсіонерка погодилася на укладення мирової, оскільки кожне судове засідання було для неї травмою, доводилося знову переживати події того злощасного дня.
Ми звернулися до Марії, аби дізнатися її точку зору на те, що відбулося. Однак коментувати ситуацію жінка відмовилася.
Чи став цей інцидент хоч якимось уроком для вчительки?
Коментарі