«Україна ще раз підтвердила свою державність. Тепер основне завдання - її зберегти»

Так вважає заступник голови ВГО «Союз українок» Віра Чайковська-Тарликова.
Свято Різдва Христового, яке ми відзначили цими днями, без сумніву, увійде в історію величною подією для українського народу, адже, окрім народження Спасителя, ми святкували й офіційне визнання української церкви в православному світі. 6 січня у Стамбулі Вселенський патріарх Варфоломій урочисто вручив главі Православної Церкви України митрополитові Епіфанію Томос про визнання канонічної автокефалії ПЦУ. Багато зусиль до здійснення цієї історичної події доклали і союзянки України, зокрема, помічник референта з питань релігії і культури, голова ВГО Орислава Хомик, яка ще в листопаді минулого року розробила звернення до Вселенського Патріарха щодо автокефалії УПЦ, вручене Філарету під час його візиту до Володимира, та її вірна помічниця Віра Чайковська-Тарликова.
22 січня цього року українці відзначають 100-річчя Акту Злуки - воз’єднання УНР і ЗУНР і створення Української Народної Республіки. Незалежність була проголошена Четвертим Універсалом Центральної Ради у 1918 році, а вже за рік, 22 січня 1919 року, на Софіївському майдані в Києві, відбувся Акт Соборності, тобто фактичне об’єднання УНР і ЗУНР в одну державу. Здійснились віковічні мрії, якими жили і за які умирали кращі сини України. Фактично, саме цей день є Днем Незалежності України, а не 24 серпня 1991 року. Другу дату можна вважати днем відновлення незалежності після тривалої окупації. У сучасній Україні, на державному рівні, День злуки вперше відзначався вже у 1999 році. За останні декілька років це свято набуло нового сенсу, адже зараз, як ніколи, гостро стоїть питання Соборності України як нагадування про те, скільки зусиль та жертовності коштувало нашим предкам об’єднання українських земель, які невпинно намагалися розділити та привласнити як зі Сходу, так і з Заходу. Сьогодні ж той самий ворог через сотню років знову намагається зруйнувати українську державність і незалежність. І великого значення набуває те, що Верховна Рада проголосила 2019-й рік роком Соборності України. Початок цього року ознаменувала ще одна архіважлива для держави подія - утвердження Православної Церкви України. Про ці обидві знаменні дати, про українських бранців у Росії та українську діаспору за кордоном наша розмова із заступником голови ВГО «Союз українок» Вірою Чайковською-Тарликовою.
Мені надзвичайно приємно, що наша зустріч відбувається в святі дні найзнаменнішої події у всьому православному світі, яка золотими буквами буде вписана в нашу державну та церковну історію, - процес утвердження помісної канонічної Православної Церкви України. Можливо, хтось скаже - не на часі, війна, але це величезний здобуток не сьогоднішнього і не вчорашнього дня, а результат довгої і кривавої боротьби кращих синів і дочок нашої держави за її соборність і незалежність. Ця тема піднімалася і знайшла свій зародок ще за президентства Віктора Ющенка, і я від імені всеукраїнської та світової організації «Союз українок» щиро вдячна нашій нинішній владі за те, що вона не відкинула її, а довела до завершального і тріумфального кінця. Зараз дуже багато говорять, що вручення Україні томосу – це грант Президента Порошенка до виборів, але, як би там не було, найперше - це історія, яку творять люди. Україна ще раз підтвердила свою державність. Тепер основне завдання – її зберегти. Отримання нашою Церквою автокефалії – це дуже тривалий процес, робота велася надзвичайно велика. У нас є помічник референта з питань релігії і культури пані Орислава Хомик (Орися Федорчук), яка ще в листопаді минулого року розробила звернення до Вселенського Патріарха щодо автокефалії УПЦ, яке було вручено Святійшому Філарету тут, у Володимирі. Ми працювали над цим питанням ще до нинішніх історичних днів. Правда, воно чомусь тепер так виглядає, ніби влада більше піклується про це, ніж Церква. Там, де мав би бути митрополит Філарет, який зробив найбільший вклад у цю святу справу, ми чомусь бачимо Порошенка. Звичайно, без держави ми не змогли б цього досягти, але я вважаю, що держава повинна бути якби запрошена до цього історичного процесу. Все це говорить про те, що наше суспільство, можливо, десь у чомусь недопрацьовує. Сьогодні очільник української делегації в Стамбулі – голова Верховної Ради, а виступає від делегації чомусь міністр оборони. Ми дякуємо президенту за те, що не було заперечень, що він сприяв цій події, даруймо йому це, нехай це буде його особиста заслуга в історії каденції, а не те, що він хоче нас використати як людей, які ставлять свої пріоритети вище духовності. Для нас важливіше історія і наша Церква. Це тільки початок та велике свято для людей, які це розуміють. Українці мають бути свідомі. Я не маю права засудити свого сусіда чи родича, який ходить до Російської церкви, тим більше, що в багатьох із них богослужіння відбувається українською мовою і немає жодної колядки російською. Це говорить про те, що душа цих людей українська. Бог – один, і кожна людина сама обере свій шлях і дасть оцінку ситуації. Нам усім повинно вистачити місця на цій землі, і я не хочу, щоб хтось використовував цю подію, як привід для чвар між українцями. Тому потрібно працювати над тим, щоб отримати єдину автокефальну канонічну церкву. Дуже тішуся тим, що у складі делегації, яка була в Туреччині при підписані томосу, були владика Волинський і Ковельський Михаїл, екс-президент Віктор Ющенко, владика Львівський Венедикт, з якими ми разом напрацьовували матеріали і робили все для торжества української державності та відродження автокефальної канонічної Церкви. Стосовно перенесення свята Різдва на 25 грудня , можу сказати одне: буде так, як вирішить синод і наш народ, і нам залишається вірити у його силу і мудрість, - зазначає пані Віра.
«Вважаю, що воєнний стан, вибори, торгівля з окупантами - не що інше, як політична гра»
Щодо проблеми ураїнських політвязнів у Росії, то я не є експертом у цьому питанні, ним повинні займатися фахівці, але дивлячись на увесь цей процес - воєнний стан, вибори, незрозумілі домовленості і торгівлю з окупантами, - розумієш, що все це не що інше, як політична гра. Нічого іншого тут немає, бо якщо послухати Медведчука, який заявляє, що все це він може вирішити за хвилину, то виникає запитання – чому воно й досі залишається відкритим? Ми що, повинні його вихваляти, ставати перед ним на коліна, аби наші хлопці, які роками томляться в російських тюрмах, повернулися додому? Так не має бути. Значить, усе це є політична гра, яка підтягується ближче до президентських виборів. І це вже втомило. Заручниками виборів стають люди, які страждають від того, що вони нас боронять. Президент мав би покласти зобов’язання на конкретних людей, які повинні постійно перед ним звітувати по виконану роботу. Інакше, як пояснити матері, яка відправила сина боронити нас і постійно знаходиться поруч із нами, чому й досі її син не на волі? Тому, на мою думку, влада тут самоусунулася від вирішення цього важливого питання, якщо не може визволити невинних людей і забула про них Чому, які причини? Чому війна триває не 14 днів, як обіцяв гарант, а чотири роки? Чому ці полонені там? Чому вони гинуть?..Сьогодні влада має найбільше працювати над питаннями – чому так сталося, чому забрали Крим і чому почалася війна, щоб надалі такого не було. Ми, союзянки, серед яких є професори, доктори наук, молоді аспірантки, прийшли до висновку, що невміння чи небажання українців обєднатись навколо однієї ідеї, призвело до такого розколу. Не повинно бути такого, що там Донецьк, а тут – Львів, є єдина Україна.
«Українська спільнота за кордоном учить нас, як потрібно працювати з владою»
Повинні буди відповідні програми. Ми в «Союзі українок» на даний час працюємо над програмою «Центральна Україна - Західна Україна», також є у нас програма «Хортиця, Запорізька січ». Там є церква, куди нашими вишивальницями були вишиті хоругви та плащаниці. Ми побували там з делегацією зі Львова, з місію об’єднання Сходу і Заходу. І багато в цьому нам допомагає українська діаспора за кордоном. Зараз ми працюємо над спільними проектом «Спілкуванню українських жінок та обміну досвідом – немає меж», який пропонується як грант. Його опрацьовує Черкащина, але у нас є декілька стипендійний проектів, які реалізовуємо спільно з Америкою, Німеччиною Голландією та іншими країнами. Цій акції, яка фінансує обдарованих дітей України, минуло вже 20 років, але вона діє і до сьогодні. Коли були перші загиблі на сході, ми подали імена їхніх дітей на отримання такої стипендії, яка діє впродовж усіх років навчання у школі та у вузі. Це - Олександра й Іван Головіни, Аліна Смірнова та наша наймолодша союзянка Ніна Ткачук, які отримують стипендію від американської організації, яку очолює Мар’яна Заяць. Вона проводить дуже велику роботу щодо залучення міжнародних стипендій в Україну. За участі англійської спільноти (організатор – Марія Тінєв) проводиться міжнародна акція - конкурс «Мій рідний край», згідно якої стипендію отримує учениця третьої школи. Також є у нас спільний проект із Німеччиною «Самотня бабуся», кошти від якого отримало вже декілька наших землячок. Українська діаспора на власному прикладі вчить нас, як потрібно працювати, постійно наголошуючи: «Не можете відшукати кошти і спонсорів самі, примушуйте працювати з громадськими організаціями владу, адже громадська організація працює для держави, тому держава повинна ї фінансувати».
Валентина Савчук, м. Володимир-Волинський

Розділ новин: 

Коментарі