Спогадами про щиру дружбу з німецькою родиною, яка колись мешкала у Свійчеві, ділиться уродженка села Марія Дубинчук.
Ми інколи навіть не замислюємося над тим, якою історією насправді багата наша земля. Сторінки цієї історії не знайти в жодному підручнику. Вони закарбовані в пам’яті людей, а тому знаходять найпалкіший відгук у серцях тих, кому не байдуже минуле рідного краю.
Село Свійчів, виявляється, теж має свою цікаву і драматичну історію. До Другої світової війни на території між Красноставом та Міжліссям були німецькі колонії. Німці жили у злагоді з місцевим населенням, були чудовими спеціалістами в певних галузях господарства і внесли вагомий вклад як в матеріальну, так і в моральну культуру волинян. 1939 рік, а затим криваві події війни змінили звичний хід життя, та в деяких родинах почуття дружби і вдячності виявилося сильнішим за все.
Ще в ті далекі часи мешканець Свійчева Мефодій Дубинчук підтримував добросусідські стосунки з німецькою родиною Гартманів. Коли радянська армія перейшла в наступ і наблизилась до волинської землі, німецькі колоністи стали масово виїжджати до Німеччини. В пам’яті Мефодія Дубинчука назавжди залишилась горобина ніч, коли він на підводі вивозив до Бугу дві німецькі родини. Прощаючись, щиро надіялися на скору зустріч, бо ж вірили, що війна закінчиться і ворогуючі народи житимуть в мирі. Та Мефодій не дочекався цієї зустрічі…
Минали роки, і заповзяті керівники у Свійчеві вирішили розорати німецьке кладовище та віддати землю у користування селянам. Так склалося, що частина городу належала родині Дубинчуків. Та Мефодій не зміг з цим змиритися і, для того щоб хоч трохи очистити совість перед померлими, встановив на городі хрест.
-Тепер і хреста немає, не витримав тієї напруги, яку диктує час, - зітхає Марія Петрівна, невістка вже покійного Мефодія Дубинчука. – Від німецької родини довго не було звісток. Та в кінці 80-х років, під час розпалу перебудови, раптом дали про себе знати. Першим приїхав Рудольф (на жаль, не пригадую його прізвища). Він уже був хворий, а тому його супроводжувала дружина. Приїжджий, наче з рідною, зустрівся з моєю свекрухою Марією Тихонівною. Та й для неї ця зустріч була як свято. Потім разом з онуком приїздив Герман Гартман. Вони тут все об’їздили, фотографували, згадували. Не раз наголошували: якби можна було, знову повернулися б на цю багату землю, господарювали б тут. З ними був перекладач, хоч, як потім вияснилось, непогано знали російську (та й українську, мабуть, теж), бо ж тут народилися і зростали, але чомусь вперто розмовляли своєю мовою.
У 1990 році Марія Петрівна з чоловіком Миколою Мефодійовичем за запрошенням німецьких друзів їздили в місто Кельн. Чужа земля, незвичний спосіб життя так вразили Марію Дубинчук, що вона розгубилася і навіть заплакала. Найбільше сподобалися увага, культура і людяність німців. Коли таксист пізнього вечора підвіз українське подружжя до будинку Гартманів, то сказав: «Я привіз русіш!» «Не русіш, а українців!» - відповіли господарі. Родина Гартманів дуже привітно зустріла гостей, заплатили таксисту і взагалі самі оплачували всі послуги. Показували цікаві місця свого міста Бергіш–Гладбах. Познайомили із земляком, який емігрував у Німеччину з Мукачевого і одружився з німкенею. Та найприємнішим було те, що пан Гартман попросив зварити українського борщу.
-Коли вони приїздили до нас, ми, згідно з нашими звичаями, щедро накрили стіл, - пригадує пані Марія. – Їх це приємно здивувало. У них столи набагато скромніші. Деякі наші страви, такі як голубці, вареники, їм не відомі. Перших страв німці майже не готують. У них переважають бутерброди та каші. Вразила їхня висока естетична культура. Там все витончене, все націлене на турботу про людей, про їхній комфорт.
Це була остання зустріч родини Дубинчуків із друзями молодості. Ще приїздила в гості пані Аделя Гартман, але вже після смерті чоловіка, а нині і її вже немає, а тому зв’язок перервався. Деякий час надходили листи, але для того щоб їх перекласти, доводилося звертатися до вчителя з Галинівської школи, а це створювало певні складнощі.
-Приємні візити німецьких друзів затьмарювалися тим, - каже Марія Дубинчук, - що ми не вберегли могили їхніх предків. Побачивши, що на місці спочинку прадідів городи селян, німецькі гості сприйняли це з болем. Та ні слова докору вони не промовили, все розуміли.
Розповідь жінки з подивом слухають онучки Марії Петрівни – Вікторія та Іринка. Вони не можуть повірити, що їхня бабуся була в самій Німеччині і, мабуть, уявляють, що самі колись поїдуть туди, можливо, знайдуть нащадків давніх друзів і відновлять відносини, адже реальна можливість для цього є.
Марія Петрівна задумливо дивиться на дівчаток.
-Ми завжди жили в Європі, завжди були європейським народом. Та чомусь нас змусили про це забути. Знищили не лише минуле, а й отруйним жалом облуди торкнулися дружніх відносин між людьми. Минуле, на жаль, не повертається, а майбутнє належить нашим дітям. Тож нехай вони пам’ятають, що на землі повинен бути мир, а щира людська дружба, обмін культурами і досягненнями є найміцнішою запорукою цього миру.
Антоніна Булавіна, с.Свійчів, Володимир-Волинський район
Коментарі